— Я знаю, Генрі, — вона підняла одну брову. — Сподіваюся, ти не розповідатимеш мені, як це небезпечно.
— Ти надто часто це робиш, Ізабель. Скільки вже походів на твоєму рахунку?
— Двадцять чотири.
Генрі похитав головою.
— Не дивно, що вони так відчайдушно тебе шукають. Ми чули про ще один маршрут. Він проходить крізь Марсель та Перпіньян і також успішно функціонує. Можуть виникнути неприємності, Ізабель.
Його турбота зворушила дівчину. До того ж було так приємно почути своє ім’я. Добре було знову стати Ізабель Розіньйоль, навіть ненадовго, посидіти з кимось, хто її знав. Вона надто багато часу проводила в схованках із незнайомцями.
Однак Ізабель не бачила сенсу говорити про це. Її маршрут був неоціненний і вартий ризику.
— Ти ж наглядаєш за моєю сестрою, правда?
— Так.
— Той нацист досі в неї живе?
Генрі відвів погляд.
— У чому річ?
— В’янн звільнили з роботи.
— Чому? Учні люблять її. Вона чудова вчителька.
— Кажуть, вона ставила надто багато запитань офіцеру гестапо.
— Це не схоже на В’янн. Тож у неї немає жодного заробітку. На що ж вони живуть?
Генрі стало ніяково.
— Ходять чутки…
— Які чутки?
— Про неї і того нациста.
Ціле літо В’янн ховала сина Рейчел у Le Jardin. Вона ніколи не виходила з ним надвір, навіть у сад. Не маючи документів, вона не могла вдавати, що він хтось інший, а не Аріель де Шамплейн. Софі доводилося лишатися з дитиною вдома, тож кожен похід В’янн у місто коштував їй нервів, бо тривав досить довго. Вона розповіла всім, кому могла, що Рейчел депортували з обома дітьми.
Це все, що вона змогла вигадати.
Сьогодні, після довгого важкого дня, який вона провела в чергах, щоб почути, що нічого не лишилося, В’янн ішла з міста з відчуттям поразки. Ходили чутки про нові хвилі депортації та облав по всій Франції. Тисячі французьких євреїв тримали в таборах для військовополонених.
Удома В’янн повісила мокрий плащ на гачок біля дверей. Вона не сподівалася, що він висохне до завтра, але принаймні вся вода стече на підлогу. Жінка зняла брудні чоботи і зайшла в будинок. Софі, як завжди, чекала на неї біля дверей.
— Зі мною все гаразд, — сказала В’янн.
Софі похмуро кивнула:
— Із нами теж.
— Викупаєш Арі, поки я готуватиму вечерю?
Софі взяла Арі на руки й вийшла з кухні.
В’янн зняла з голови шарф. Поставивши кошик у раковину, аби він висох, вона пішла в комору, щоб узяти шматочок ковбаси та кілька маленьких картоплин і цибулин.
На кухні вона ввімкнула плиту й поставила розігріватися чорну чавунну сковорідку. Крапнувши трохи безцінної олії, вона обсмажила ковбасу.
Розламуючи м’ясо дерев’яною ложкою, В’янн спостерігала, як воно змінює колір і вкривається апетитною коричневою скоринкою. Коли воно стало хрустким, вона додала нарізану картоплю, цибулю й часник. Часник стрибав по сковорідці, наповнюючи повітря своїм ароматом.
— Смачно пахне.
— Капітане, — мовила вона тихо. — Я не чула вашого мотоцикла.
— Мене впустила мадемуазель Софі.
Вона зменшила вогонь, накрила пательню кришкою і повернулася до нього. За мовчазною згодою вони не згадували той вечір у саду. І все ж ця напруга постійно висіла між ними.
Певним чином тоді все змінилося. Тепер Бек зазвичай вечеряв із ними. Їли вони переважно те, що він приносив. Він ніколи не брав багато: хіба що трохи шинки, борошна та кілька сосисок. Аби відбудувати стіну, яка між ними впала, капітан відкрито говорив про свою дружину та дітей, а вона — про Антуана. Він постійно ввічливо пропонував В’янн відправляти Антуанові посилки, у які вона клала різні дрібниці — старі зимові рукавиці, забуті Беком цигарки, дорогоцінний джем.
В’янн намагалася ніколи не лишатися з Беком наодинці. Це була найбільша зміна. Вона не виходила ввечері на подвір’я і лягала спати разом із Софі. Вона недостатньо собі довіряла, щоб лишатися з ним тет-а-тет.
— Я приніс вам подарунок, — сказав він.
Він простягнув їй стос паперів. Свідоцтво про народження дитини, народженої в червні 1939 року в Етьєна та Еймі Моріак. Хлопчика звали Даніель Антуан Моріак.
В’янн поглянула на Бека. Хіба вона казала йому, що вони з Антуаном хотіли назвати сина Даніелем? Мабуть, казала, хоч і не пам’ятала цього.
— Тепер небезпечно переховувати в себе єврейських дітей. Принаймні скоро стане небезпечно.
— Ви так ризикуєте заради нього. Заради нас, — сказала вона.
— Заради вас, — відповів він тихо. — Це фальшиві документи, мадам. Не забувайте про це. Усім кажіть, що ви всиновили його в родичів.
— Я ніколи не скажу, що ви допомогли мені дістати ці документи.
— Я не за себе хвилююся, мадам. Арі має негайно стати Даніелем. Цілком. А ви маєте бути дуже обережною. Гестапо та СС… дуже жорстокі. Перемоги Альянсу в Африці — це серйозний удар для нас. І це рішення щодо євреїв… це невимовне зло. Я… — він замовк і глянув на неї. — Я хочу захистити вас.
— Ви вже це робите, — відповіла вона, дивлячись на нього.
Він зробив крок до неї, а вона — до нього, хоча знала, що це помилка.
У кухню забігла Софі.
— Арі голодний, мамо. Він постійно ниє.
Бек зупинився. Погладивши її руку, він узяв зі столу виделку. Він наколов на неї апетитний шматок ковбаси, хрумкий кубик картоплі й трохи смаженої цибулі.
Поглинаючи їжу, він не зводив із неї погляду. Він був так близько, що В’янн відчувала його подих на своїй щоці.
— Ви чудовий кухар, мадам.
— Дякую, — стримано відповіла вона.
Він відійшов.
— Шкода, що я не можу лишитися на вечерю, мадам. Мушу йти.
В’янн відвернулась і всміхнулася Софі.
— Накривай стіл на трьох, — сказала вона.
Поки на плиті готувалася вечеря, В’янн посадила дітей на ліжко.
— Софі, Арі, ідіть сюди. Я маю з вами поговорити.
— Що сталося, мамо? — схвильовано спитала Софі.
— Євреїв, народжених у Франції, теж депортують, — вона зробила паузу. — Дітей також.
Софі різко вдихнула і глянула на трирічного Арі, який весело стрибав на ліжку. Він був замалим, щоб прикидатися кимось іншим. Вона може сказати, що відтепер його звуть Даніель Моріак, але він не зрозуміє чому. Якщо він віритиме в повернення матері й чекатиме на це, то рано чи пізно зробить помилку, через яку його депортують. Можливо, через нього їх усіх уб’ють. Вона не може так ризикувати. Вона мусить розбити його серце, аби захистити їх усіх.
«Пробач мені, Рейчел».
В’янн обмінялася із Софі сповненими болю поглядами. Вони обидві знали, що робити, але як могла одна мати вчинити так із дитиною іншої?
— Арі, — тихо сказала вона, обіймаючи його личко своїми долонями. — Твоя мама тепер в Раю з янголами. Вона не повернеться.
Він перестав стрибати.
— Що?
— Її більше немає, — повторила В’янн, відчуваючи, як сльози течуть її обличчям. Вона повторюватиме це, поки він не повірить. — Тепер я твоя мама, і тебе зватимуть Даніель.
Він насупився, гучно цмокаючи ротиком і дивлячись на свої пальчики, ніби щось рахував.
— Ви ж казали, що вона повернеться.
— Не повернеться, — із болем відповіла В'янн. — Її немає. Як кроленяти, яке ми втратили минулого місяця, пам’ятаєш? — Вони закопали його на подвір`ї з пишною церемонією.
— Немає, як кроленяти? — Його карі очі наповнилися слізьми, а ротик затремтів. В’янн обійняла його та почала гладити по спинці. Вона не могла його заспокоїти, але й не могла відпустити. — Розумієш… Даніелю?
— Ти будеш моїм братом, — сказала Софі надламаним голосом. — Справжнім.
Серце В’янн розліталося на друзки, але вона знала, що лише так може врятувати сина Рейчел. Вона молилася, щоб він був досить малим, аби забути, що колись був Арі. Це була найсумніша молитва в її житті.
— Скажи це, — мовила вона спокійно. — Назви мені своє ім’я.
— Даніель, — сказав він спантеличено, намагаючись догодити їй.
Того вечора, поки вони вечеряли, мили посуд і перевдягалися перед сном, В’янн змусила його повторити це з десяток разів. Вона молилася, щоб цього було достатньо, аби захистити його, щоб його документи пройшли перевірку. Вона більше ніколи не назве його Арі, навіть подумки. Завтра вона коротко підстриже його. Завтра вона піде в місто й розкаже всім (пліткарка Елен Руаль буде першою), що всиновила дитину своєї покійної кузини з Ніцци.