— Боже, допоможи нам усім.
Розділ 25
Ізабель, сховавши своє золотаве волосся й одягшись у все чорне, прокрадалася порожніми вулицями Карріву. Комендантська година вже настала. Блідий місяць інколи освітлював бруківку, але переважно ховався за хмарами.
Дівчина прислухалася до навколишніх звуків і завмирала, коли чула кроки чи гуркіт вантажівок. На околиці міста вона перелізла через оповитий трояндами паркан, не звертаючи уваги на голки, і рушила по чорній мокрій стерні. Вона була на півдорозі до місця зустрічі, коли над її головою пролетіли три літаки — так низько, що дерева й земля задрижали. Кулемети відкрили вогонь.
Менший літак робив віражі, перехиляючись з боку на бік. На його крилі Ізабель помітила американський розпізнавальний знак. За кілька секунд вона почула свист бомби й нелюдське виття, а тоді щось вибухнуло.
Аеродром. Його бомбардували.
Літаки знову проревіли над головою. Ще один залп — й американський літак було підбито. З нього заструменів дим. Жахливий звук розрізав темряву: крутячись у повітрі, літак мчав униз, відбиваючи своїми крилами місячне сяйво.
Удар був такий сильний, що Ізабель аж підскочила й відчула, як земля дрижить у неї під ногами. Сталь розтинала ґрунт, а гвинти розліталися в різні боки. Збитий літак ковзнув у ліс, ламаючи дерева, наче сірники. Запах диму наповнив повітря, а тоді зі страшенним гуркотом машина вибухнула.
У небі з'явився парашут, під яким, схожа на малесеньку цятку, гойдалася людина.
Ізабель продиралася крізь поламані дерева. Дим застилав їй очі.
Де він?
Її метке око зауважило білу тканину, і вона кинулася до неї.
Зім’ятий парашут лежав на порослій чагарником землі, а поруч із ним — пілот.
Неподалік Ізабель почула голоси та кроки. Вона молилася, щоб це були її товариші, які йшли на зустріч, але ніхто не міг знати напевно. Нацисти затримаються на аеродромі, проте ненадовго.
Вона впала навколішки, відстібнула парашут і стрімголов кинулася з ним якнайдалі. Старанно сховавши його в купі опалого листя, вона повернулася до пілота, схопила його за руки й потягла в ліс.
— Поводьтеся тихо. Ви мене розумієте? Я повернуся, але ви маєте лежати мовчки.
— Звісно, — сказав він мало не пошепки.
Ізабель закидала чоловіка листям і гілками, але, відійшовши, побачила в багні свої сліди, у яких тепер зібралася вода. До того ж вона лишила глибокі канави, тягнучи його по землі. Чорний дим клубочився навколо. Полум’я підбиралося дедалі ближче.
— Лайно, — пробурмотіла Ізабель.
Вона почула голоси. Кричали люди.
Вона спробувала витерти руки, але лише розтерла багно.
З лісу до неї йшли три постаті.
— Ізабель, — гукнув чоловік. — Це ти?
Увімкнувся ліхтар, який освітив Генрі, Дідьє… та Ґаетана.
— Ти знайшла пілота? — спитав Генрі.
Ізабель кивнула:
— Він поранений.
Десь гавкали собаки. Нацисти були вже близько.
Дідьє озирнувся:
— У нас обмаль часу.
— Ми не дотягнемо його до міста, — мовив Генрі.
Ізабель прийняла рішення миттєво.
— Я знаю, де неподалік можна його сховати.
— Це погана ідея, — сказав Ґаетан.
— Швидше, — підганяла Ізабель. Вони стояли в сараї біля Le Jardin, зачинивши за собою двері. Непритомний пілот лежав на брудній підлозі. Плащ і рукавиці Дідьє були заляпані його кров’ю. — Відсуньте машину.
Відкотивши «Renault», Генрі й Дідьє відчинили льох. На знак протесту ляда заскрипіла й гучно вдарилася об крило автівки.
Ізабель запалила гасову лампу. Тримаючи її в одній руці, вона спускалася вниз хиткою драбиною. Її запаси їжі були частково використані.
Вона підняла лампу:
— Несіть його сюди.
Чоловіки обмінялися стурбованими поглядами.
— Не певен, що це хороша думка, — сказав Генрі.
— Який у нас вибір? — обірвала його Ізабель. — Тягніть його сюди.
Ґаетан і Генрі спустили непритомного льотчика в темний вогкий підвал і поклали на матрац, що зашурхотів під вагою його тіла.
Генрі занепокоєно глянув на дівчину. Нарешті він виліз із підвалу:
— Ходімо, Ґаетане.
Ґаетан дивився на Ізабель.
— Доведеться поставити машину на місце. Ти не зможеш вилізти, поки ми не повернемося. Якщо з нами щось станеться, ніхто не знатиме що ви тут, — вона була певна, що він хоче торкнутися її, і сама бажала цього. Однак вони стояли нерухомо. — Нацисти скрізь шукатимуть пілота. Якщо тебе впіймають…
Вона опустила голову, щоб приховати свій страх.
— Не дай їм мене впіймати.
— Думаєш, я не хочу тебе захистити?
— Знаю, що хочеш, — відповіла вона тихо.
Перш ніж він встиг ще щось сказати, його покликав Генрі:
— Ходімо, Ґаетане. Треба знайти лікаря й придумати, як їх завтра звідси витягти.
Ґаетан відійшов від неї. Здавалося, між ними простягся цілий світ.
— Коли ми повернемося, тричі постукаємо та свиснемо, тож не застрель нас.
— Я спробую, — сказала вона.
Він на секунду замовк.
— Ізабель…
Вона чекала, але йому було більше нічого сказати. Лише її ім’я, вимовлене з жалем, що стало такою звичною річчю. Зітхнувши, він розвернувся й поліз драбиною нагору.
За кілька секунд ляда зачинилася. Вона чула, як вони ставлять «Renault» на місце.
А тоді запала тиша.
Ізабель почала панікувати. Вона знову в замкненій спальні, а мадам Дюма з-за дверей кричить, щоб вона замовкла й припинила постійно щось просити.
Вона не змогла б вийти звідси, навіть якби це було терміново.
«Припини. Заспокойся. Ти знаєш що робити». Вона підійшла до полиць, відсунула батькову рушницю й дістала медикаменти. Там були ножиці, голка з нитками, алкоголь, бинти, хлороформ, бензедрин і пластир.
Поставивши поруч лампу, вона схилилася над пілотом. Його форма була просякнута кров’ю, тож було дуже складно віддерти тканину. Коли їй нарешті це вдалося, вона побачила величезну діру в його грудях і зрозуміла, що нічого не зможе вдіяти.
Дівчина сиділа поруч, тримаючи його за руку, поки він не зробив останній подих і не завмер. Його губи повільно розтулилися.
Вона обережно зняла з його шиї жетони. Їх треба було сховати. Подивившись на них, вона прочитала:
— Лейтенант Кіт Джонсон.
Ізабель погасила лампу й лишилася в темряві з мерцем.
Наступного ранку В’янн одягнула джинсовий комбінезон і фланелеву сорочку Антуана, яку вона трохи вкоротила під себе. Утім, вона була такою худою, що одяг усе одно висів на ній. Доведеться знову вшивати. Чергова посилка для Антуана вже стояла на кухонному столі, готова до відправки.
Софі погано спала вночі, тож В’янн дозволила їй ще трохи відпочити. Вона пішла вниз, щоб зробити кави, і мало не наштовхнулася на капітана Бека, який міряв кроками вітальню.
— Вибачте, капітане.
Бек ніби не чув її. Вона ніколи не бачила його таким схвильованим. Його зазвичай напомаджене волосся було незачесане. Одне пасмо постійно падало на обличчя, і він щоразу лаявся, відкидаючи його. При собі він мав пістолет, хоча раніше ніколи не носив його в будинку.
Він швидко пройшов повз неї. Гнів спотворював його привабливе обличчя.
— Учора збили літак, — сказав він, нарешті поглянувши на неї. — Американський літак. Його називали «Мустангом».
— Я думала, це і є ваша мета — збивати їхні літаки.
— Ми шукали всю ніч, але не знайшли пілота. Хтось ховає його.
— Ховає? Сумніваюся. Він, мабуть, уже мертвий.
— Тоді ми мали б знайти тіло, мадам. Ми знайшли парашут, але тіла не було.
— Але хто міг зважитись на таку дурість? — спитала В’янн. — Хіба ви не… страчуєте людей за подібне?