— Б-бачите? — сказала В’янн. — Ходімо назад у будинок, вип’єте ще бренді.
Він глянув униз. На підлозі лишилися ледь помітні сліди шин.
— Якось ви казали, що мадам де Шамплейн ховалася в підвалі.
Ні. В’янн хотіла щось сказати, але коли відкрила рота, не змогла нічого вичавити.
Він відчинив двері «Renault», увімкнув нейтральну передачу і відкотив машину.
— Капітане, будь ласка…
Він нахилився. Його пальці обмацували підлогу, шукаючи краї ляди.
Якщо він її відчинить, усе буде скінчено. Він застрелить Ізабель або заарештує та відправить у в’язницю. В’янн із дітьми також заарештують. Його вже не вблагаєш.
Бек дістав із кобури пістолет і звів гачок.
У відчаї шукаючи якусь зброю, В’янн побачила біля стіни лопату.
Він підняв ляду й щось прокричав. Підвівшись, він прицілився. В’янн схопила лопату й щосили вдарила його. З жахливим звуком метал глибоко врізався в його потилицю. Кров струменем полилася йому на спину.
Два постріли пролунали одночасно. Один — із пістолета Бека, а інший — із підвалу.
Бек захитався й розвернувся. У його грудях зіяла діра завбільшки з цибулину. З неї теж текла кров. Над одним оком звисав жмуток волосся та шкіри.
— Мадам, — прошепотів він, упавши навколішки. Його пістолет висковзнув із руки. Ліхтар зі стукотом покотився нерівними дошками.
В’янн кинула лопату й нахилилась до Бека, який лежав долілиць у калюжі власної крові. З останніх сил вона перевернула його. Він уже був блідим, мов крейда. Кров текла з ніздрів і з кожним видихом перетворювалась на бульбашки.
— Мені шкода, — сказала В’янн.
Бек ледве розплющив очі.
В’янн хотіла витерти кров із його обличчя, але зробила ще гірше. Її руки були червоні.
— Я мусила вас зупинити, — сказала вона тихо.
— Скажіть моїй родині…
В’янн бачила, як життя покидало його, як груди перестали підійматися і як перестало битися серце.
Вона чула, як позаду її сестра піднімається драбиною.
— В'янн!
В’янн не могла поворухнутися.
— З тобою… все гаразд? — важко дихаючи, спитала Ізабель хриплим голосом.
Вона була блідою і вся тремтіла.
— Я вбила його. Він мертвий, — відповіла В’янн.
— Ні, не ти. Я вистрелила йому в груди, — сказала Ізабель.
— Я вдарила його по голові лопатою. Лопатою.
Ізабель підійшла ближче.
— В’янн…
— Не треба, — вибухнула В’янн. — Я не хочу чути твоїх вибачень. Ти розумієш, що накоїла? У мене в сараї мертвий нацист.
Перш ніж Ізабель встигла щось сказати, пролунав гучний свист, і в сарай заїхав віз, запряжений мулом.
В’янн схопила пістолет Бека, звелася на ноги, балансуючи на слизькій від крові мостині, і націлила зброю на незнайомців.
— Не стріляй, В’янн, — вигукнула Ізабель. — Це друзі.
В’янн поглянула на одягнених у лахміття чоловіків на возі, потім на свою сестру, яка була в усьому чорному, бліда, як молоко, та із синцями під очима.
— Атож.
Вона відійшла вбік, але досі цілилася в чоловіків, котрі скупчилися на хиткому возі. Позаду них лежала соснова труна.
Вона впізнала Генрі — чоловіка, який керував готелем у місті. З ним Ізабель буцімто втекла в Париж. Комуніст, у якого «трохи» закохалася Ізабель.
— Звісно ж, — сказала В’янн. — Твій коханець.
Генрі зіскочив із воза та зачинив двері сараю.
— Що, в біса, сталося?
— В’янн ударила його лопатою, а я застрелила, — пояснила Ізабель. — У нас тут невелика сестринська суперечка щодо того, хто все-таки його вбив. Але він мертвий. Це капітан Бек. Солдат, який тут розквартирувався.
Генрі перезирнувся з одним із незнайомців — юнаком із гострим обличчям і надто довгим волоссям.
— У цьому й проблема, — сказав той.
— Ви можете позбутися тіла? — спитала Ізабель. Вона притискала руку до грудей, ніби її серце билося надто швидко. — І пілота також: він не вижив.
Кремезний розпатланий чоловік у залатаному плащі й коротких штанях зістрибнув із воза.
— Позбутися тіл — найлегше.
Хто ці люди?
Ізабель кивнула:
— Вони прийдуть шукати Бека. Моя сестра не витримає допиту. Ми мусимо сховати її та Софі.
Отакої! Вони говорили про В’янн, ніби її тут не було.
— Якщо я втечу, це лише доведе мою провину.
— Ти не можеш лишатися тут, — сказала Ізабель. — Це небезпечно.
— Тепер ти хвилюєшся за мене, Ізабель. Після того як наразила нас із дітьми на небезпеку й змусила мене вбити порядну людину.
— В’янн, будь ласка…
В’янн відчувала, що стає черствою. Щоразу, коли вона думала, що гірше вже бути не може, ця війна робила нові сюрпризи. Тепер вона вбивця, і в цьому винна Ізабель. Останнє, що вона зараз збиралася робити, це тікати з Le Jardin за порадою сестри.
— Я скажу, що Бек пішов шукати пілота й не повернувся. Що я, звичайна французька домогосподарка, можу знати про таке? Він був тут, а тепер немає. Таке життя.
— Не найгірше пояснення, — зауважив Генрі.
— Це моя провина, — сказала Ізабель, підійшовши до В’янн. Жінка бачила, як шкодує її сестра, як її мучить почуття провини, але В’янн було байдуже. Вона надто переживала за дітей, щоб перейматися почуттями Ізабель.
— Так, твоя, але ти перекинула її й на мене. Ми вбили хорошу людину, Ізабель.
Ізабель трохи похитнулася.
— Ві. Вони прийдуть по тебе.
В’янн кортіло сказати: «І хто в цьому винен?», — але коли вона глянула на Ізабель, слова застрягли в горлі.
З-під пальців Ізабель текла кров. На мить увесь світ завмер, перетворився на суцільний шум: балаканина чоловіків поруч із нею, стукіт мулового копита по дерев’яній підлозі, її власне важке дихання. Непритомна Ізабель упала на підлогу.
Перш ніж В’янн встигла закричати, чиясь рука затулила їй рота. Наступної миті її почали відтягувати від сестри. Вона пручалася, але чоловік, який тримав її, був надто сильним.
Вона бачила, як Генрі впав навколінки біля Ізабель і розстібнув її плащ та блузу. Кульовий отвір був просто під ключицею. Генрі розірвав свою сорочку і притиснув до рани.
В’янн щосили штурхонула ліктем свого охоронця, вивернулася з його обіймів і кинулася до Ізабель, послизнувшись і ледь не впавши на залиту кров’ю підлогу.
— У підвалі є аптечка.
Чорнявий чоловік, який раптом дуже розгубився, швидко стрибнув у підвал і повернувся з медикаментами.
Руки В’янн тремтіли, коли вона ретельно протирала їх спиртом.
Вона глибоко вдихнула й замість Генрі притисла сорочку до рани, яка пульсувала під її руками.
В’янн мусила викручувати сорочку двічі, але врешті-решт кровотеча зупинилася. Вона ніжно підняла Ізабель і побачила вихідний отвір кулі.
Дякувати Богові.
Жінка ніжно поклала Ізабель назад.
— Буде боляче, — прошепотіла вона. — Але ж ти сильна, Ізабель.
Вона залила рану алкоголем. Ізабель здригалася, але не приходила до тями й не кричала.
— Це добре, — сказала В’янн. Звук власного голосу заспокоїв її, нагадавши, що вона мати, а матері дбають про свої родини. — Добре, що вона непритомна.
Вона взяла з аптечки голку й заправила в неї нитку. Змочивши голку в спирті, В’янн нахилилася до рани й дуже обережно почала зшивати розірвану плоть. Це не зайняло багато часу. Вона не надто добре впоралася, але на більше зараз вона була не здатна.
Зашивши вхідний отвір, вона відчула себе впевненіше і взялася до вихідного, а тоді заходилася бинтувати рану.
Нарешті вона закінчила й поглянула на свої скривавлені руки та спідницю.
Ізабель була дуже блідою та зовсім на себе не схожою. Її волосся було брудне та сплутане. Одяг просяк її власною кров’ю і кров’ю пілота. Вона була така молодою.
В’янн відчула такий пекучий сором, що її мало не знудило. Невже вона справді сказала своїй рідній сестрі забиратися й ніколи не повертатися?
Як часто Ізабель чула це від власної родини, від людей, які мали б любити її?
— Я заберу її до схованки в Брантомі, — сказав брюнет.
— Ні, не забереш, — відповіла В’янн. Вона бачила, як троє чоловіків стоять біля воза й про щось домовляються. Вона підвелася.