Чому тут так багато поліцейських?
— Дивно, — пробурмотіла Ізабель, насупивши брови.
Крістоф визирнув у вікно, аби побачити, що відбувається навколо.
— З Лувра вивозять цінності, — сказав він.
Ізабель побачила можливість проскочити затор і натисла на газ. За кілька хвилин вона вже припаркувалась біля книжкового магазину її батька.
Вона помахала Крістофу на прощання і зайшла в крамницю. Це було довге та вузьке приміщення з нагромадженими від підлоги до стелі книгами. Роками її батько намагався тут щось змінити, а тому майстрував книжкові полиці. Унаслідок такого «покращення» утворився лабіринт. Стелажі вели в різні боки, углиб крамниці. У самому її кінці були книги для туристів. Деякі ряди були добре освітлені, у той час як інші лишалися в затінку. Для того, аби освітити кожен закуток, бракувало розеток. Однак батько знав назву кожної книги на кожній полиці.
— Ти спізнилась, — сказав він із-за свого столу. Чоловік щось робив за друкарською машинкою. Можливо, писав чергову збірку віршів, які ніхто не купував. Його пальці були вкриті синіми плямами. — Мабуть, хлопці для тебе важливіші за роботу.
Вона сіла на стілець за касовим апаратом. За тиждень, який вона провела з батьком, Ізабель зрозуміла, що найкраще не сперечатись, як би складно не було стриматись. Вона нервово стукала ногою по підлозі. Слова, фрази — виправдання — рвалися назовні. Було важко приховувати від нього те, що вона відчувала, але вона знала, як він хотів її позбутися, тож тримала язик за зубами.
— Ти це чуєш? — заговорив він згодом.
Здається, вона задрімала.
Ізабель випросталась. Вона не чула, як підійшов батько, але тепер він, насупившись, стояв поруч із нею.
У крамниці справді лунав дивний звук. Зі стелі сипався пил, а книжкові шафи легенько потріскували, що нагадувало клацання зубів. Повз вітражі на дверях линули тіні. Сотні тіней.
Люди? Чому так багато?
Тато пішов до дверей. Ізабель зісковзнула зі стільця й рушила за ним. Коли він відчинив двері, вона побачила, як вулицею біжить натовп, заповнюючи тротуари.
— Що це діється? — прошепотів батько.
Ізабель прослизнула повз чоловіка й почала прокладати шлях у тисняві.
Раптом на неї наскочив чоловік. Так сильно, що вона мало не впала, а він навіть не вибачився. Інші люди пробігали повз них.
— Що таке? Що сталося? — запитала вона розпашілого чоловіка, який намагався вирватися з натовпу.
— Німці заходять у Париж, — відповів він. — Потрібно тікати. Я пережив Велику війну. Я знаю…
Ізабель саркастично посміхнулась.
— Німці в Парижі? Неможливо.
Чоловік кинувся геть, проштовхуючись уперед та розмахуючи руками.
— Треба йти додому, — сказав батько, зачиняючи крамницю.
— Цього не може бути, — мовила вона.
— Найгірше завжди може виявитися правдою, — зловісно відповів чоловік. — Не відходь від мене, — додав він, зливаючись із натовпом.
Ізабель ще ніколи на відчувала такої паніки. Скрізь навколо них було чути, як заводяться автомобілі та зачиняються дверцята. Люди кричали й гукали один одного, намагаючись не загубитися.
Ізабель трималася біля батька. Через божевілля на вулицях вони не могли рухатися швидко. Метро було переповнене, тож їм довелося йти пішки. Додому вони дісталися вже в сутінках. Руки в чоловіка так тремтіли, що він зумів відчинити парадні двері їхнього багатоквартирного будинку лише з другої спроби. Потрапивши всередину, вони проминули ненадійний ліфт і поквапилися сходами до своєї квартири на п’ятому поверсі.
— Не вмикай світла, — різко попередив тато, відчинивши двері.
Ізабель рушила за ним у вітальню й підійшла до вікна. Вона відсунула фіранку та визирнула назовні.
Десь далеко щось гуділо. Коли звук став гучніший, шибки задзвеніли, наче лід у склянці.
Вона почула свист, а за секунду побачила чорну флотилію в небі, що летіла, мов пташиний ключ.
Літаки.
— Фріци, — прошепотів батько.
Німці.
Німецькі літаки летіли над Парижем. Свист посилився, став схожий на жіночий крик, а потім десь — можливо, у другому окрузі — бомба вибухнула з моторошним яскравим спалахом, і щось загорілось.
Сирена сповістила про повітряну атаку. Батько затулив штори й потягнув її геть із квартири, униз. Їхні сусіди робили те саме. Вони зносили пальта, дітей, тварин у вестибюль, а потім крутими кам’яними сходами до підвалу. Люди сиділи в темряві, притулившись один до одного. У повітрі відчувався запах цвілі, поту та страху. Останній був найрізкіший. Бомбардування супроводжувалося пронизливим скрипом і гудінням. Стіни підвалу трусились, а зі стелі сипалась порохнява. Якась дитина почала плакати, і втішити її було неможливо.
— Заради Бога, заспокойте цього малого, — вигукнув хтось.
— Я намагаюся, мсьє. Йому страшно.
— Нам усім страшно.
Зрештою запанувала тиша. Вона була ще гірша за шум. Що лишилось від Парижа?
Коли все скінчилося, Ізабель заледве могла поворухнутись.
— Ізабель?
Їй так хотілося, аби тато її пригорнув, узяв за руку та заспокоїв — бодай на мить. Однак він розвернувся й попрямував нагору темними крутими сходами підвалу. У квартирі Ізабель одразу кинулась до вікна, аби глянути на Ейфелеву вежу. Споруда досі стояла, вивищуючись над стіною чорного диму.
— Не крутися біля вікна, — сказав чоловік.
Вона повільно повернулась. Єдиним джерелом світла в кімнаті був його ліхтар, від якого в пітьмі йшов хворобливо жовтий промінь.
— Париж устоїть, — промовила вона.
Він не відповів, лише насупився. Цікаво, чи згадував він Велику війну та все те, що побачив в окопах. Може, його рана знову нагадала про себе, з кожним вибухом бомби завдаючи ще більшого болю.
— Іди спати, Ізабель.
— Як узагалі зараз можна заснути?
Він зітхнув.
— Ти скоро дізнаєшся, як мало у світі неможливого.
Розділ 5
Уряд брехав їм. Їх знову і знову переконували, що Лінія Мажино не пропустить німців до Франції.
Брехня.
Ані бетон та сталь, ані французькі солдати не могли спинити Гітлера, а урядовці втекли з Парижа, наче злодюжки. Казали, буцімто вони подалися до Тура, щоб обміркувати там стратегію. Та яка могла бути від неї користь, коли ворог захоплював Париж?
— Ти готова?
— Я вже сказала, що не поїду, тату. — Утім, вона вбралась для подорожі, як він і просив, — у червону сукню в горошок та черевики на низьких підборах.
— Ми вже про це говорили, Ізабель. Скоро приїдуть Гамберти, щоб забрати тебе. Ви всі їдете в Тур. А там, я сподіваюся, твоя кмітливість допоможе тобі знайти дім сестри. Бачить Бог, ти завжди була експертом з утеч.
— Отже, ти мене виганяєш. Знову.
— Годі, Ізабель. Чоловік твоєї сестри на фронті. Вона залишилася сама з донькою. Ти зробиш так, як я кажу. Ти залишиш Париж.
Чи знав він, як боляче їй було чути ці слова? Чи це взагалі хвилювало його?
— Тобі завжди було начхати на мене і В’янн. Та й вона хоче бачити мене не більше за тебе.
— Ти їдеш, — відрубав він.
— Я хочу залишитись і боротися, тату. Хочу бути, як Едіт Кавелл.
Він закотив очі.
— Пам’ятаєш, як вона загинула? Її стратили німці.
— Будь ласка, тату.
— Годі. Я бачив, на що вони здатні, Ізабель. А ти не бачила.
— Якщо це так жахливо, то їдьмо зі мною.
— Залишити їм квартиру і крамницю? — Він схопив її за руку і потяг сходами вниз. Її солом’яний капелюх і валіза билися об стіни, а дихати було важко.
Нарешті він відчинив двері і витяг її на проспект Бурдоне.
Хаос. Пил. Натовп. Вулиця була схожа на живого дракона. Люди ледве просувалися вперед, здіймали куряву, сигналили клаксонами, кричали, просили про допомогу, діти плакали, а в повітрі висів важкий запах поту.