Він був людиною, яка отримала трохи влади і вхопилася за неї обома руками. Вона зрозуміла це за кілька годин після того, як він з’явився в її домі. Він вибрав собі найкращу кімнату, забрав найтепліші ковдри, подушки та свічки, залишивши В’янн одну-єдину гасову лампу.
— Штурмбанфюрере, — сказала вона, поправивши безформну сукню й поношений кардиган.
Він не відривав очей від німецької газети:
— Ще кави.
Вона взяла його порожню чашку, пішла на кухню і, наповнивши її, швидко повернулася.
— Альянс марнує час у Північній Африці, — заявив він, поставивши чашку на столик.
— Так, штурмбанфюрере.
Він схопив її рукою за зап’ясток досить сильно, щоб лишити синець.
— Сьогодні мої люди прийдуть на вечерю. Ви її приготуєте. І тримайте хлопчиська подалі від мене. Він ниє, як свиня.
Він відпустив її.
— Так, штурмбанфюрере.
В’янн швидко рушила до спальні й зачинила двері. Вона нахилилася до Даніеля й розбудила його.
— Мамо, — пробурмотів він, не виймаючи з рота великого пальця. — Софі так голосно хропе.
В’янн усміхнулася й погладила Софі по голові. Попри війну, страх та голод, дівчинка якимось дивом могла міцно спати.
— Ти наче буйвол, Софі, — піддражнювала доньку В’янн.
— Дуже смішно, — відповіла Софі, сідаючи на ліжку. Вона глянула на зачинені двері. — Пан Колорадський Жук ще тут?
— Софі! — прошипіла В’янн, схвильовано озираючись на двері.
— Він нас не чує, — мовила Софі.
— Усе одно, — сказала В’янн тихо. — Не уявляю, чому ти порівнюєш нашого гостя з жуком, який їсть картоплю. — Вона стримувала усмішку.
Даніель обійняв В’янн і нагородив її вологим поцілунком.
Гладячи його спинку й нюхаючи м’яку щічку, вона почула, як завівся двигун авто.
Дякувати Богові.
— Він їде, — прошепотіла вона хлопчикові. — Ходімо, Софі, — жінка віднесла Даніеля у вітальню, де досі пахло свіжою кавою й чоловічим одеколоном, і почала свій день.
Люди називали Ізабель імпульсивною, скільки вона себе пам’ятала. А ще необачною та бездумною. За останні кілька років вона виросла достатньо, аби зрозуміти, що це правда. Дівчина завжди спершу діяла, а потім думала про наслідки. Може, тому що вона так довго була самотньою. У неї ніколи не було людини, яка б її вислухала, — найкращого друга. Їй ні з ким було поговорити про її проблеми, ніхто не міг допомогти у їх розв’язанні.
До того ж вона ніколи не вміла контролювати своїх емоцій. Можливо, через те, що їй не було чого втрачати.
Тепер вона знала, що таке боятися й хотіти чогось — або когось — так сильно, що від цього крається серце.
Колишня Ізабель просто сказала б Ґаетанові, що кохає його, а далі пан або пропав.
Нова Ізабель навіть не намагалася цього зробити. Вона не знала, чи витримає ще одну відмову.
І все ж.
Вони були на війні. Час перетворився на розкіш, яку ніхто не міг собі дозволити. Завтрашній день здавався чимось ефемерним, наче поцілунок у темряві.
Вона стояла в маленькій коморі з похилим дахом, яка правила їм за ванну кімнату. Ґаетан приніс кілька відер гарячої води, й Ізабель ніжилася в мідному чані, доки вода не охолола. Люстро на стіні було потріскане й висіло криво. Через це її віддзеркалення здавалося уривчастим, а один бік її обличчя відбивався вище за інший.
— Як ти можеш боятися? — спитала вона у свого відображення. Вона переходила Піренеї в сніг, перепливала крижану ріку Бідасоа під світлом іспанських прожекторів. Якось вона попросила агента гестапо пронести повну валізу фальшивих документів крізь німецький пропускний пункт, «адже він здавався таким сильним, а вона надто втомилася від подорожі», але ніколи не нервувалася так, як зараз. Раптом вона усвідомила, що жінка може змінити все своє життя одним рішенням.
Глибоко вдихнувши, Ізабель загорнулася в подертий рушник і повернулася до кімнати. Вона зупинилась, почекала, поки стишиться серцебиття (однак цього не сталося), а тоді відчинила двері.
Ґаетан у своєму лахмітті, на якому лишилася її кров, стояв біля заштореного вікна. Вона нервово всміхнулася, тримаючи рушник, який зав’язала на грудях.
Він завмер, ніби перестав навіть дихати.
— Не роби цього, Із.
Його очі звузилися. Раніше вона сприйняла б це за прояв гніву, але тепер знала, що це не так.
Рушник упав на підлогу. Тепер на ній лишалася сама пов’язка, яка закривала рану.
— Чого ти від мене хочеш? — спитав він.
— Ти знаєш.
— Ти невинне дитя. Тепер війна. Я злочинець. Які ще потрібні аргументи, щоб ти трималася від мене якнайдалі?
— За інших обставин я змусила б тебе за мною бігати, — сказала вона і зробила крок йому назустріч. — Ти зі шкіри пнувся б, аби побачити мене голою. Але в нас немає на це часу.
Раптом її накрила хвиля суму. Так у них було із самого початку. Вони не мали часу. Вони не могли залицятися один до одного, закохатися, одружитись і завести дітей. Можливо, завтрашній день для них не настане. Шкода, що її перший раз буде зіпсований жалем. Її не покидало відчуття, що вони втратили те, що щойно знайшли. Але такий тепер був цей світ.
Одне вона знала напевно: вона хоче, щоб він став її першим чоловіком. Вона хотіла назавжди запам’ятати його.
— Черниці завжди казали, що я погано скінчу. Думаю, вони мали на увазі тебе.
Він підійшов і притулив долоні до її обличчя.
— Ти мене лякаєш, Ізабель.
— Поцілуй мене, — усе що вона могла сказати.
З першим дотиком його губ усе змінилося. А може, змінилася сама Ізабель. Вона тремтіла від бажання, затамовувала подих, розчинялась у його руках. Вона розбивалась на друзки й наново відроджувалася. Слова «Я кохаю тебе» рвалися назовні. Але ще сильніше вона хотіла їх почути. Аби їй бодай раз сказали, що її кохають.
— Ти шкодуватимеш про це, — промовив він.
Як він міг таке сказати?
— Ніколи. А ти шкодуватимеш?
— Я вже шкодую, — прошепотів він і знову поцілував її.
Розділ 29
Наступний тиждень став для Ізабель справжнім блаженством. Довгі розмови при свічках і тримання за руки. Вони прокидалися серед ночі, сповнені пристрасті, кохалися і знову засинали.
Цього дня, як і попередні, Ізабель прокинулася втомленою. Рана на її плечі почала загоюватися, тож тепер вона і свербіла, і боліла водночас. Вона відчувала тепло сильного тіла Ґаетана, який лежав поруч. Вона знала, що він не спить. Може, через те, як він дихав чи як терся своєю ногою об її. Вона просто знала. Останніми днями вона вивчала його. Помічала абсолютно все, що він робить. Вона намагалася запам’ятати найменші деталі.
Ізабель прочитала безліч романтичних повістей і мріяла про вічне кохання. Однак вона й не уявляла, що старий матрац може стати для неї цілим світом, її оазою. Вона перехилилася через Ґаетана й запалила лампу. У її блідому сяйві вона притулилася ближче до нього, водячи рукою по його грудях. Серед сплутаного волосся був маленький сивий шрам. Вона провела по ньому кінчиком пальця.
— Мій брат кинув у мене камінь. Я не встиг ухилитися. Жорж, — сказав він із любов’ю. Його тон нагадав Ізабель, що брат Ґаетана — військовополонений.
Вона майже нічого не знала про його життя. Його матір була швачкою, а батько вирощував свиней… він жив десь у лісі в будинку без водогону та з однією кімнатою на всіх. Він відповідав на її запитання про все це, але нічого зайвого не казав. Мовляв, більше любить слухати про її пригоди, через які її виганяли зі шкіл. «Це краще за історії про бідняків, які намагаються звести кінці з кінцями», — пояснював він.
Так чи інакше, попри всі розмови й розповіді, вона відчувала, що їхній час спливає. Вони більше не могли тут лишатися. Вона була готовою рушати. Можливо, не переходити Піренеї, але їй уже точно досить було лежати.
Як вона може залишити його? Вони можуть більше ніколи не побачитись.
Це найбільше її лякало.
— Я змирився з цим, — сказав Ґаетан.
Вона не розуміла про що він, але відчувала в його голосі порожнечу. Її огортав сум, змішуючись водночас із радісними відчуттями.