— Змирився з чим? — спитала вона, хоч і не хотіла чути відповіді.
— Що кожного разу, як ми цілуємося, це прощання.
Вона заплющила очі.
— Іде війна, Із. І я маю повертатися.
Вона розуміла це, але в грудях усе одно все стискалося.
— Так, — мовила вона, не бажаючи продовжувати цієї розмови.
— В Уррюні збирається група, — сказала вона. — Я маю там бути в середу ввечері, якщо пощастить.
— Нам рідко щастить. Ти вже мала б це зрозуміти.
— Ти помиляєшся, Ґаетане. Тепер, коли ми зустрілися, ти ніколи мене не забудеш. Це вже щось. — Вона нахилилася, щоб поцілувати його.
Він щось прошепотів, здається, що «цього не достатньо». Але їй було байдуже. Вона не хотіла цього чути.
У листопаді мешканці Карріву почали перелаштовуватися на зимовий режим виживання. Тепер вони знали те, чого не розуміли торік: життя може бути ще гірше. Війна йшла по всьому світу. У Африці, Радянському Союзі, Японії, на якомусь острові під назвою Гуадалканал. Оскільки німці билися на стількох фронтах, харчів стало ще менше. Як і дров, газу та електроенергії.
Цієї п’ятниці ранок був особливо холодний і похмурий. Не найкращий день для вилазки, але В’янн вирішила, що час настав, їй знадобився якийсь час, аби зібратися з духом і вийти в люди з Даніелем. Вона знала, що рано чи пізно це доведеться зробити. Він був майже лисим, і щоб хлопчик здавався меншим, вона знайшла для нього одяг, більший на кілька розмірів. Вона робила все, щоб замаскувати його.
Ідучи містом, вона змушувала себе не горбитися. З обох боків від неї пленталися діти — Софі та Даніель.
Даніель.
Біля пекарні вона стала у хвіст черги. Затамувавши подих, вона чекала, поки хтось спитає про хлопчика, але жінки в черзі були надто втомленими й голодними, щоб звертати на нього увагу. Коли В’янн нарешті дісталася каси, на неї поглянула Івет. Ще два роки тому вона була вродливою жінкою з чудовим волоссям мідного відтінку й чорними, як вугілля, очима. Тепер, після трьох років війни, вона постаріла.
— В’янн Моріак. Давно не бачила вас із донькою. Привіт, Софі, ти так виросла. — Вона перехилилася через стійку. — А хто цей симпатичний юнак?
— Даніель, — відповів він гордо.
В’янн поклала руку на його підстрижену голову.
— Я всиновила його в Антуанової кузини з Ніцци. Вона… померла.
Івет відкинула кучеряве волосся з очей та уважно глянула на малюка. У неї самої було троє синів. Один — трохи старший за Даніеля.
Серце В’янн вискакувало з грудей.
Івет підійшла до маленьких дверей, які відділяли крамницю від пекарні.
— Лейтенанте, — сказала вона. — Можете підійти сюди?
В’янн міцніше стисла ручку лозового кошика. Вона стукала по ньому пальцями, ніби по клавішах піаніно.
З кімнати вийшов гладкий німець. У руках він тримав кілька свіжих багетів. Він побачив В’янн і зупинився.
— Мадам, — вимовив він із набитим ротом.
В’янн ледь помітно кивнула.
Івет сказала солдатові:
— На сьогодні більше хліба не лишилося, лейтенанте. Якщо я спечу ще, то відкладу найкращий для вас і ваших людей. Цій бідолашній жінці не дісталося навіть учорашнього багета.
Очі чоловіка звузилися. Він підійшов до В’янн, гупаючи ногами по кам’яній підлозі. Він мовчки кинув напівз’їдений багет у її кошик. Кивнувши, він вийшов із крамниці, змусивши дзвоник над дверима шалено калатати.
Вони лишилися самі. Івет підійшла ближче до В’янн. Так близько, що їй хотілося відступити.
— Я чула, у вашому домі тепер живе офіцер СС. А що сталося з привабливим капітаном?
— Він зник, — упевнено відповіла В’янн. — Ніхто не знає, де він.
— Ніхто? А чому вас привозили на допит? Усі бачили, як ви заходите до мерії.
— Я звичайна домогосподарка. Що я можу знати про таке?
Погляд Івет затримався на В’янн, ніби вона оцінювала її відповідь. Нарешті вона відійшла.
— Ви хороша подруга, В’янн Моріак, — сказала вона тихо.
В’янн кивнула й рушила з дітьми до дверей. Дні, коли вона ходила по крамницях, просто щоб побазікати з подругами, давно спливли. Тепер було небезпечно навіть дивитися комусь в очі. Дружні розмови залишилися в минулому там само, як масло, кава та свинина.
На вулиці В’янн зупинилась на кам’яній сходинці. Крізь тріщину з неї пробивалася трава. На жінці було зимове пальто, яке вона зшила зі старої ковдри. Щось подібне вона бачила в журналі: двобортне, до колін, з широкими лацканами й ґудзиками, які вона відрізала від улюбленого твідового жакета матері. Надворі було доволі тепло, але скоро їй доведеться загортатися в кілька шарів газетного паперу, перш ніж одягти на светр пальто.
В'янн накинула на голову шарф і туго зав’язала його на підборідді. Холодний вітер ударив їй в обличчя і погнав опале листя бруківкою, закручуючи його навколо її ніг.
Вона міцно стисла одягнену в рукавичку руку Даніеля. Їй одразу стало зрозуміло, що щось сталося. Скрізь сновигали німецькі солдати й французькі жандарми. Вони сиділи в машинах, на мотоциклах, марширували туди-сюди, збиралися в групи біля кав’ярень.
Що б тут не відбувалося, це могло означати лише щось недобре. Найкраще було триматися подалі від солдатів — особливо відколи війська Альянсу почала перемагати в Північній Африці.
— Даніелю, Софі, ходімо додому.
Вона хотіла звернути за ріг праворуч, але вулиця була забарикадована. Усі двері й вікна були зачинені. Бістро спорожніли. У повітрі висіло жахливе відчуття небезпеки.
На наступній вулиці теж була споруджена барикада, яку охороняло двоє нацистів, що одразу націлили на неї гвинтівки. До них прямувала група військових.
В’янн схопила дітей за руки й прискорила ходу, але на кожній вулиці натикалася на барикади з вартовими. Вантажівки й автобуси з’їжджалися до міської площі.
Біля площі В’янн зупинилась, важко дихаючи, і притисла до себе дітей.
Навколо панував хаос. Автобуси вишикувались у ряд. З них потоком виходили пасажири. У них у всіх на грудях були жовті зірки. Жінок і дітей гнали на площу, по периметру якої стояли нацисти. Французькі полісмени витягували людей з автобусів і зривали з жінок прикраси.
— Ти! — крикнув жандарм літньому чоловіку неподалік від В’янн. — Стояти!
Спираючись на ціпок, чоловік із сивою бородою повернувся до полісмена, який сердито пройшов повз В’янн.
Він схопив старого за штани. Той намагався втримати їх, але жандарм штовхнув його на скляну вітрину, і та розбилася. Офіцер стягнув із нього штани й побачив обрізаний пеніс. Полісмен сильно вдарив чоловіка прикладом гвинтівки.
— Мамо! — крикнула Софі.
В’янн затулила доньці рота долонею.
Зліва від них молоду жінку кинули на землю, а тоді потягли за волосся крізь натовп.
— В’янн?
Вона повернулася й побачила Елен Руаль, яка несла маленьку шкіряну валізу й тримала за руку хлопчика. Старший син теж стояв поруч. На грудях у нього була жовта зірка.
— Забери моїх синів, — просила Елен у відчаї.
— Тут? — роззирнулася В’янн.
— Ні, мамо, — втрутився старший хлопець. — Тато сказав мені дбати про тебе. Я тебе не покину. Якщо ти відпустиш мою руку, я просто йтиму за тобою. Найкраще тримаймося разом.
Позаду них пролунав ще один свисток.
Елен штовхнула молодшого сина до В’янн.
— Його звуть Жан-Жорж, як і його дядька. У червні йому виповниться чотири. Родичі мого чоловіка мешкають у Бургундії.
— У мене немає його документів… якщо я його візьму, мене вб’ють.
— Ти! — кинувся до Елен нацист. Він схопив її за волосся. Старший син ледве втримав жінку на ногах.
Аж раптом вони розчинилися в натовпі. Хлопчик лишився біля В’янн, він плакав навзрид і кричав: «Мамо!»
— Ми маємо йти, — сказала В’янн Софі. — Негайно. — Вона так сильно стисла руку Жан-Жоржа, що той заверещав ще сильніше. Щоразу, як він кликав матір, вона здригалась і молилася, щоб він замовк. Вони йшли вулицями, оминаючи барикади й солдатів, які ламали двері та зганяли євреїв на площу. Їх двічі зупинили, але дозволили йти далі, адже на них не було жовтих зірок. Вийшовши за місто, жінка мусила сповільнитися, але не спинилася, навіть коли обидва хлопчики заплакали.