— Будь обережною, В’янн. Я вже була на похороні твоєї матері. Не хочу побувати на твоєму.
Розділ 30
Холодного дня в середині листопада Ізабель і Ґаетан залишили Брантом та сіли на потяг, що прямував до Байонни. У вагоні було повно німецьких солдатів, які були ще зосередженішими, ніж зазвичай. Ще більше їх було на платформі, коли вони дісталися пункту призначення.
Ізабель тримала Ґаетана за руку, поки вони просувалися крізь море сіро-зелених уніформ. Двоє молодих коханців на шляху до курортного містечка.
— Моя мама любила пляж. Я тобі казала? — спитала Ізабель, коли вони минали двох офіцерів СС.
— Ви, багаті дітки, бачите лише найкраще.
Вона всміхнулася.
— Ми не були багатими, Ґаетане, — пояснила вона, коли вони залишили станцію.
— Ну, бідними ви точно не були, — мовив він. — Я знаю, що таке бідність. — Після короткої паузи він додав: — Я міг би колись стати багатим. Колись, — повторив він, зітхнувши. Вона знала, про що він думає. Вони думали про це постійно. Чи існуватиме Франція в майбутньому? Ґаетан сповільнив ходу.
Ізабель побачила, що привернуло його увагу.
— Не зупиняйся, — попередив він. На дорозі перед ними встановили барикаду. Скрізь були солдати з гвинтівками.
— Що відбувається? — спитала Ізабель.
— Вони нас помітили, — мовив Ґаетан. Він міцніше стис її руку, і вони попрямували крізь рій німецьких військових.
Дебелий вартовий із квадратною головою став їм на шляху й наказав показати документи.
Ізабель простягнула йому посвідчення Жульєтт. Ґаетан показав свої фальшиві папери, але солдата більше цікавило те, що діється за його спиною. Він ледь глянув на посвідчення і віддав їх назад.
Ізабель невинно всміхнулася йому.
— Що тут сьогодні відбувається?
— Більше немає жодної вільної зони, — махнув вартовий, показуючи, щоб вони проходили.
— Немає вільної зони? Але ж…
— Ми захоплюємо всю Францію, — відповів він різко. — Годі прикидатися, що ваш сміховинний уряд Віші щось вирішує. Ідіть собі.
Ґаетан потягнув її за собою.
Вони йшли кілька годин. У спину їм постійно сигналили німецькі вантажівки й машини, вимагаючи їх пропустити.
Лише діставшись прибережного містечка Сен-Жан-де-Люз, вони позбулися компанії нацистів. Вони йшли порожньою набережною, яка високо здіймалася над водами Атлантичного океану. Могутні люті хвилі стримувала лише смужка жовтого піску. У далині зелений півострів був усипаний будинками басків — із білими стінами, червоними дверима й дахами, укритими черепицею. Бліду блакить неба вкривали хмарки, що розтяглися рівними вервечками. На вулиці не було ані душі. Зрештою, як і на пляжі.
Уперше за останні години Ізабель могла нормально дихати.
— Що значить вільної зони більше немає?
— Точно нічого хорошого. Твоя робота стане ще небезпечнішою.
— Я вже пересувалась окупованими територіями.
Вони зійшли кривими сходами вниз, до дороги.
— Коли я була маленькою, ми проводили тут відпустку, — сказала вона. — Поки моя мама не померла. Принаймні мені так казали. Я погано пам’ятаю.
Вона хотіла таким чином почати нову розмову, але у відповідь на свої слова знову почула тишу. Ізабель відчувала, як сильно їй його бракує, хоч вона і тримала його за руку. Чому вона не намагалася більше про нього дізнатися, коли вони мали час? Вони йшли далі в напрочуд ніяковій тиші.
У вечірній імлі Ґаетан уперше побачив Піренеї.
Шпилясті, укриті снігом гори впиралися у свинцеве небо. Їхні вершини губилися серед хмар.
— Чорт забирай! Скільки разів ти переходила ці гори?
— Двадцять сім.
— Ти — диво, — сказав він.
— Це правда, — відповіла вона з усмішкою.
Вони йшли темними порожніми вулицями Уррюні повз зачинені крамниці й бістро, де було повно літніх людей. За містом починалася ґрунтова дорога, що вела до підніжжя гір. Нарешті вони дісталися хатини. Її димар випускав білі струмені.
— З тобою все гаразд? — спитав він, помітивши, що вона йде повільніше.
— Я сумуватиму за тобою, — прошепотіла вона. — Скільки ти можеш тут пробути?
— До завтрашнього ранку.
Ізабель хотіла відпустити його руку, але це було так складно. Вона боялася, що коли це зробить, то вже ніколи більше його не торкнеться. Ця думка паралізувала її. Однак у неї був власний обов’язок. Вона відпустила його долоню і тричі різко постукала У двері.
Мадам відчинила. На ній був чоловічий одяг. Затягуючись цигаркою, вона сказала:
— Жульєтт! Заходьте, заходьте. — Вона впустила Ізабель і Ґаетана до кімнати, де навколо столу стояли четверо пілотів. У каміні палав вогонь, а над ним у чорному чавунному казані щось кипіло. Ізабель відчула аромат страви — козячого м’яса, вина, бекону, грибів та шавлії. Насичений запах нагадав їй, що вона цілий день не їла.
Мадам зібрала чоловіків і представила їх один одному. Троє британських льотчиків та американський пілот. Британці кілька днів чекали на американця, який з’явився лише вчора. Завтра Едуардо вестиме їх через гори.
— Радий із вами познайомитися, — сказав один із них, потиснувши руку Ізабель. — Нам не збрехали, коли казали, що ви гарна.
Чоловіки почали говорити навперебій. Ґаетан долучився до них. Ізабель підійшла до мадам Бабіну й простягнула їй конверт із грошима, який мала доставити майже два тижні тому.
— Вибачте за затримку.
— На те була поважна причина. Як ти почуваєшся?
Ізабель покрутила плечем.
— Краще. За тиждень буду знову готова до походу.
Мадам запропонувала Ізабель цигарку. Дівчина зробила глибоку затяжку й видихнула дим, вивчаючи чоловіків, які тепер були її підопічними.
— Як вони?
— Бачиш того високого й худого, з носом, як у римського імператора?
Ізабель не могла стримати усмішки.
— Бачу.
— Каже, що він лорд чи якийсь герцог. Сара з По сказала, що з ним можуть бути проблеми. Не хоче слухатися наказів дівчини.
Ізабель узяла це до уваги. Льотчики, які не хотіли слухатися жінок, траплялися досить часто, але щоразу це було наче випробування.
Мадам дала Ізабель зім’ятий брудний лист.
— Один із них попросив мене передати це тобі.
Вона швидко відкрила конверт і прочитала написане почерком Генрі повідомлення:
Твоя подруга Джей пережила німецьке свято, але в неї гості.
Не приходь. Я нагляну за нею.
Із В’янн усе гаразд. Після допиту її відпустили, але в неї живе новий солдат чи солдати. Ізабель кинула лист у вогонь. Вона не знала, хвилюватися чи відчувати полегшення. Інстинктивно вона поглядом відшукала Ґаетана, який, розмовляючи з пілотом, спостерігав за нею.
— Я бачу, як ти на нього дивишся.
— На Лорда Великий Ніс?
Мадам Бабіну зареготала.
— Я стара, але не сліпа. На того молодого красунчика з голодними очима. Він теж на тебе так дивиться.
— Завтра його вже тут не буде.
— Отакої.
Ізабель поглянула на жінку, яка за останні два роки стала її подругою.
— Я боюся відпускати його, хоч це і дурість, зважаючи на те, яку небезпечну роботу я роблю.
У темних очах мадам вона бачила розуміння та співчуття.
— За звичайних часів я порадила б тобі бути обережною. Сказала б, що він молодий, уплутався в щось небезпечне, а молоді люди в небезпеці можуть бути ненадійними, — вона зітхнула. — Але тепер ми такі обережні мало не з усім. Навіщо додавати в цей список ще й кохання?
— Кохання, — промовила Ізабель тихо.
— На війні розбите серце болить так само, як і в мирний час. Попрощайся зі своїм молодим чоловіком як слід.
Ізабель чекала, поки в домі все затихне. Принаймні настільки, наскільки це можливо, коли на підлозі сплять, хропуть і крутяться чоловіки. Тихо вилізши з-під ковдри, вона вийшла надвір.
Над головою сяяли зорі. У місячному світлі кози здавалися сріблясто-білими цятками на темному схилі.
Вона стояла біля дерев’яного паркана. Довго чекати не довелося.
Ґаетан підійшов ззаду і обійняв її. Вона притулилася до нього.