— Я впевнена, що можна залагодити це питання, — щебече вона, поки Жульєн кладе наш багаж на полицю над моїм сидінням.
Я дивлюся у вікно, очікуючи побачити купу людей у помаранчевих маніжках, які махають руками й розвантажують валізи, але бачу лише, як вода заливає скло і тече срібними смужками по моєму відображенню.
— Дуже вам дякую, — каже Жульєн і сідає поруч зі мною. Він застібає пасок безпеки навколо талії.
— Отже, — мовить він після довгої паузи, під час якої всі пасажири встигли пройти повз нас, а гарненька стюардеса (яка поправила волосся й освіжила макіяж) запропонувала нам шампанського. — Запрошення.
Я зітхаю.
— Запрошення. — Так. З цього все починається. Чи цим закінчується. — Це зустріч. У Парижі.
— Я не розумію.
— Я ніколи й не хотіла, щоб ти зрозумів.
Він бере мене за руку. Його цілющий дотик так заспокоює.
На його обличчі я бачу все своє життя. Бачу дитину, яка з’явилася, коли я вже давно здалася. Бачу власну вроду, яку колись мала. Бачу… своє життя в його очах.
— Я знаю, що ти хочеш мені щось розповісти, хоч це для тебе й важко. Просто почни.
Я не можу стримати усмішки. Мій син такий американець. Він вважає, що життя кожної людини можна структурувати в історію, яка має логічний початок і кінець. Він нічого не знає про такі жертви, які неможливо цілком забути. Звідки йому знати? Я захищала його від цього.
Тим не менш. Я тут, у літаку, лечу додому та маю нагоду зробити інший вибір, який відрізнятиметься від того, який я зробила, коли біль був ще надто сильний і здавалося, що неможливо будувати майбутнє, тримаючись за минуле.
— Потім, — кажу я. Цього разу це правда. Я розповім йому історію моєї війни. Війни моєї сестри. Не все, звісно. Найгіршого він не почує, але дещо я відкрию. Цього буде досить, щоб він побачив справжню мене. — Слухай, я виснажена. — Я відхиляюсь у своєму величезному кріслі й заплющую очі.
Як мені почати з початку, коли я можу думати лише про кінець?
Розділ 32
Якщо ти проходиш крізь пекло, не зупиняйся.
За останні вісімнадцять місяців, що минули, відколи нацисти окупували всю Францію, життя стало ще небезпечнішим, якщо таке взагалі можливо. Французьких політв’язнів інтернували в Дрансі та ув’язнювали у Френі, а сотні тисяч євреїв депортували до концентраційних таборів у Німеччині. Притулки в Неї-сюр-Сені та Монтереї були порожні, адже дітей теж висилали до таборів. Понад чотири тисячі дітлахів, яких тримали на велодромі Вель д’Ів, розлучили з батьками і самих вивезли до Німеччини. Війська Альянсу здійснювали бомбардування день і ніч. Арешти були неперервні: людей забирали за найменші порушення, ув’язнювали чи депортували. Невинних заручників страчували за речі, про які вони нічого не знали. Кожен чоловік у віці від вісімнадцяти до п’ятдесяти років мусив працювати в трудових таборах. Ніхто не був у безпеці. Жовтих зірок на одязі більше не було. Люди не розмовляли з незнайомцями і не дивилися нікому в очі. Електроенергії не було теж.
Ізабель стояла на перехресті, чекаючи, коли можна буде перейти дорогу, але перш ніж її дірявий черевик устиг торкнутися бруківки, пролунав свисток. Вона відійшла в затінок каштанового дерева.
Цими днями Париж був наче жінка, яка кричить. Галас, галас, галас. Свистки, постріли, гуркіт вантажівок, крики солдатів. Фронт війни посунувся. Війська Альянсу висадилися в Італії, і нацисти не змогли відтіснити їх назад. Втрати робили німців ще агресивнішими. У травні вони вбили понад триста римлян. Це було помстою за партизанські бомбардування, унаслідок яких загинуло двадцять вісім німців. Нарешті Шарль де Голль повністю очолив збройні сили «Вільної Франції». Цього тижня планувалося щось грандіозне.
Колона німецьких військових крокувала бульваром Сен-Жермен до Єлисейських Полів. Попереду на білому коні їхав офіцер.
Коли вони пройшли, Ізабель перейшла через дорогу й розчинилася в натовпі німців, які збиралися на тротуарі. Вона дивилась під ноги, стискаючи сумочку. Її вбрання було таке ж поношене, як у більшості парижан. Вона пройшла повз довгі черги домогосподарок і дітей, які стояли біля пекарні та крамниці м’ясника. За останні два роки індивідуальні раціони постійно скорочувалися. Люди мали жити, отримуючи вісімсот калорій на добу. На вулицях не було жодного собаки, кота чи пацюка. Цього тижня можна було дістати трохи крохмалю та квасолі. Більше нічого. На бульварі ла Гар лежали купи меблів, картин і прикрас, які забрали в депортованих людей, їхнє майно сортували, запаковували та відправляли до Німеччини.
Ізабель зайшла в кав’ярню «Два маго» на бульварі Сен-Жермен і сіла біля стіни. Вона нетерпляче чекала на лаві, оббитій кротовим хутром, під пильним оком статуй китайських мандаринів, які витріщалися на неї. Жінка, яка могла бути Сімоною де Бовуар, сиділа за столиком надворі. Вона щось захоплено писала, схилившись над аркушем паперу. Ізабель відкинулася в зручному кріслі. Дівчина була виснаженою. Лише за останній місяць вона тричі перейшла Піренеї та обійшла кожну схованку, щоб заплатити людям, які їм допомагали. Тепер кожен крок був небезпечний, адже вільної зони не існувало.
— Жульєтт.
Вона підняла голову й побачила свого батька. Він постарів за ці роки. Як і всі вони. Голод, відчай і страх далися взнаки. Його шкіра мала колір і текстуру піску. Її вкривали численні глибокі зморшки.
Він був таким худим, що голова здавалася надто великою для тіла.
Чоловік сів навпроти неї та поклав руки на подряпаний стіл із червоного дерева.
Вона нахилилася вперед і накрила його долоні своїми. Коли вона їх забрала, то вже тримала в руці згорнуті фальшиві посвідчення, які він приніс у рукаві. Вона майстерно запхнула папери за пояс і всміхнулася офіціантові, який щойно до них підійшов.
— Кави, — сказав тато втомленим голосом.
Ізабель похитала головою.
Офіціант повернувся з чашкою ячмінної кави і знову зник.
— Сьогодні в них було засідання, — мовив батько. — Зібралося нацистське командування. Представники СС теж були. Я чув слово «Соловей».
— Ми обережні, — відповіла вона тихо. — Ти ризикуєш більше за мене, крадучи бланки для посвідчень.
— Я старий. Мене вони не помічають. Мені здається, тобі варто перепочити. Нехай хтось інший ходить через гори.
Вона суворо подивилася на нього. Чи казав хтось таке чоловікам? Жінки були невід’ємною частиною Опору. Чому чоловіки цього не розуміли?
Він зітхнув, побачивши відповідь у її погляді.
— Тобі потрібне житло?
Ізабель була вдячна за пропозицію. Вона нагадала їй, як багато вони пройшли. Вони не стали близькими людьми, але працювали разом, а це вже щось. Він більше її не проганяв, а тепер навіть запросив до себе. Це дало їй надію, що колись, коли війна скінчиться, вони зможуть сісти і по-справжньому поговорити.
— Я не можу. Це надто великий ризик для тебе.
Вона не була в їхній квартирі вже понад півтора року. Як і в Карріву. Весь цей час вона не бачила В'янн. Ізабель рідко проводила в одному місці більше від трьох ночей. Її життя перетворилося на нескінченну вервечку потаємних кімнат, брудних матраців та підозрілих незнайомців.
— Ти щось чула про сестру?
— Мої друзі наглядають за нею. Кажуть, вона не ризикує, поводиться тихо. Вони з донькою в безпеці. З нею все буде гаразд, — сказала вона з надією в голосі.
— Ти сумуєш за нею, — мовив він.
Ізабель раптом усвідомила, що згадує минуле. Якби ж вона могла його відпустити. Так, вона сумувала за сестрою. Вона сумувала за В’янн роками, усе своє життя.
— Ну… — він різко встав.
Вона звернула увагу на його руки.
— Твої руки тремтять.
— Я кидаю пити. Не найкращий час, щоб пиячити.
— Не впевнена, — відповіла вона з усмішкою. — Нині пияцтво здається не таким уже й поганим варіантом.
— Бережи себе, Жульєтт.
Її усмішка зникла. Тепер їй було дуже важко прощатися з будь-ким. Ніколи не знаєш, чи ви ще побачитеся.