— І ти себе.
Північ.
Ізабель у темряві сховалася за розбитою кам’яною стіною. Вона була глибоко в лісі, одягнена, як селянка — у зношеному джинсовому комбінезоні, черевиках на дерев’яній підошві та блузі, зшитій зі старої душової завіси. Вітер доносив до неї запах диму від вогнищ, але полум’я вона не бачила.
Позаду неї хруснула гілочка.
Вона ще більше зігнулася й затамувала подих.
Свист. Це солов’їна пісня. Чи щось схоже. Вона теж відповіла свистом.
Ізабель почула кроки, а тоді:
— Із?
Вона встала й розвернулася. Повз неї промайнув промінь світла, а тоді зник. Дівчина переступила через колоду й опинилася в Ґаетанових обіймах.
— Мені бракувало тебе, — сказав він, поцілувавши її. Вони не бачилися понад вісім місяців. Вона хвилювалася щоразу, коли чула, що потяг зійшов із рейок, готель з окупантами злетів у повітря чи відбулися сутички німців із партизанами.
Він узяв її за руку й повів лісом. Навколо було так темно, що вона не бачила ані його, ані стежки під ногами. Ґаетан не вмикав ліхтаря. Він знав ці хащі як свої п’ять пальців, адже прожив тут більш ніж рік.
Нарешті вони вийшли на велику, порослу травою галявину. На ній вишикувалися люди з ліхтарями, розмахуючи ними туди-сюди так, що світло падало поміж дерев.
Ізабель почула гуркіт літака над головою. В обличчя дмухнув потік повітря і запах вихлопних газів. Літак пролетів так низько, що дерева аж захиталися. Раптом з’явився парашут. Він спускав на землю величезний ящик.
— А ось і зброя, — сказав Ґаетан. Смикнувши Ізабель за руку, він повів її схилом угору, до табору глибоко в лісі. По центру горіло велике багаття. Полум’я не було видно за густими деревами. Навколо нього зібралося кілька чоловіків. Вони курили й розмовляли між собою. Більшість із них втекла сюди, щоб уникнути примусової депортації до трудових таборів у Німеччині. Опинившись тут, вони взяли в руки зброю і почали партизанську війну проти німців. Таємно, під покровом ночі. Їх називали макі. Вони підривали потяги, склади з боєприпасами і робили все, що могли, аби зупинити потік чоловіків і товарів із Франції до Німеччини. Припаси та інформацію вони отримували від військ Альянсу. Вони постійно ризикували життями: узявши їх у полон, ворог чинив жорстокі розправи. Їх спалювали живцем, били струмом, виколювали очі. Тому кожен боєць макі мав у кишені пігулку з ціанідом.
Чоловіки були немитими, голодними й виснаженими. Більшість із них носила коричневі вельветові штани та чорні берети. Весь одяг був затертий і латаний.
Незважаючи на те, що Ізабель вірила в їхню спільну справу, вона не хотіла б лишитися тут сама.
— Ходімо, — сказав Ґаетан. Він повів її повз багаття в маленький брудний намет із брезентовим клапаном. У ньому лежав один спальний мішок, купа брудного одягу та пара заляпаних багнюкою черевиків. Як завжди, тхнуло брудними шкарпетками і потом.
Ізабель нагнулась і залізла всередину.
Ґаетан сів поруч і закрив брезентову завісу. Він не запалив лампи (чоловіки побачили б їхні силуети й почали б підсвистувати).
— Ізабель, — сказав він. — Я сумував.
Вона нахилилася до нього, а він обійняв і поцілував її. Коли все скінчилося, вона глибоко вдихнула.
— У мене повідомлення з Лондона для твоєї групи. Поль отримав його сьогодні о п’ятій вечора. «Ридання осінніх скрипок».
Вона почула, як він зітхнув. Було очевидно, що слова, які вони отримали по радіо від BBC, були шифром.
— Це важливо? — спитала вона.
Його руки ніжно гладили її обличчя. Ще один поцілунок. Цього разу сповнений суму. Ще одне прощання.
— Настільки важливо, що я маю негайно йти.
Вона змогла лише кивнути.
— Часу завжди обмаль, — прошепотіла вона. Кожну мить, яку вони могли провести разом, у них забирали. Вони зустрічалися, ховались по темних закутках чи брудних наметах, кохалися, але після цього вони ніколи просто не лежали й не розмовляли як коханці. Завжди хтось із них мусив іти. Щоразу, як він обіймав її, вона думала, що бачить його востаннє. І чекала, поки він скаже, що кохає її.
Вона невтомно повторювала собі, що це війна. Що він кохає її, але боїться цього, боїться втратити її, боїться, що коли відкриється, йому болітиме ще сильніше. Іноді вона навіть вірила в це.
— Наскільки небезпечно буде там, куди ти збираєшся?
Знову тиша.
— Я знайду тебе, — прошепотів він. — Може, я приїду в Париж, ми підемо в кінотеатр і освистуватимемо випуски новин, а тоді прогуляємося садами Родена.
— Як закохані, — сказала вона, спробувавши всміхнутися. Вони завжди казали таке один одному. Мріяли про життя, яке, мабуть, уже неможливо повернути.
Він торкнувся її обличчя так ніжно, що їй на очі навернулися сльози.
— Як закохані.
За останні півтора року, відколи градус війни зріс і агресія нацистів посилилася, В’янн знайшла і сховала в притулку тринадцятеро дітей. Вона прочісувала околиці, виконуючи вказівки Фонду допомоги дітям. Матінка зв’язалася з Американським об'єднаним єврейським комітетом із розподілення фондів — єврейською доброчинною організацією в Сполучених Штатах, яка рятувала дітей з єврейських родин. Вони виводили В’янн на дітлахів, які потребували допомоги. Іноді матері з’являлися просто на її порозі. Вони плакали й у відчаї благали врятувати малюків. В’янн не відмовляла нікому, хоч постійно була нажаханою.
Теплого червневого дня 1944 року, за тиждень після того, як Альянс висадив понад сто п’ятдесят тисяч солдатів у Нормандії, В’янн стояла у своєму класі в притулку, дивлячись на втомлених дітей за партами. Звісно ж, вони були виснаженими.
За останній рік бомбардування майже не припинялися. Повітряні атаки були такі регулярні, що В’янн уже не відводила дітей у підвал щоразу, як уночі лунала сирена. Вона лишалася з ними в ліжку та обіймала, поки все не припинялося.
Хоч це ніколи й не припинялося надовго.
Вона плеснула в долоні, щоб привернути їхню увагу. Може, гра збадьорить їх.
— Знову повітряна атака, мадам? — спитав Еміль. Йому вже було шість, і він ніколи не згадував про маму. Коли його про неї питали, він казав, що вона «померла від хвороби». Він узагалі не пам’ятав, що колись його звали Жан-Жорж Руаль.
Як не пам’ятав, ким він був раніше, і п’ятирічний Даніель.
— Ні, це не атака, — відповіла вона. — Як на мене, тут дуже спекотно. — Вона потягла за свій комір.
— Це тому, що вікна зачинені, мадам, — сказала Клодін (колишня Бернадетт). — Матінка каже, вона як копчена шинка у своєму вовняному вбранні.
Діти засміялися.
— Це краще, ніж мороз, — зауважила Софі, й усі закивали на знак згоди.
— Я тут подумала, — сказала В’янн, — сьогодні хороший день для…
Не встигнувши договорити, вона почула гуркіт мотоцикла надворі, а за кілька секунд — кроки, що гучно відлунювали в коридорі.
Усі завмерли.
Двері класу відчинилися.
У кімнату зайшов фон Ріхтер. Він підійшов до В’янн, зняв кашкет і затис його під пахвою.
— Мадам, — сказав він. — Ви не могли б вийти зі мною в коридор?
В’янн кивнула.
— Хвилинку, діти. Почитайте тихенько, поки мене немає.
Фон Ріхтер боляче схопив її за руку й витяг на подвір’я. Поруч дзюрчав порослий мохом фонтан.
— Я тут, щоб спитати про вашого знайомого. Генрі Наварра.
В’янн щосили намагалася тримати себе в руках.
— Про кого, штурмбанфюрере?
— Про Генрі Наварра.
— А, так. Власник готелю. — Вона стисла долоні в кулаки.
— Він ваш друг?
В’янн похитала головою.
— Ні, штурмбанфюрере. Я просто знаю його. Це маленьке містечко.
Фон Ріхтер сканував її поглядом.
— Якщо ви брешете мені про таку дрібницю, цікаво, про що ще ви мені брехали?
— Ні, штурмбанфюрере…
— Вас бачили з ним. — Його подих тхнув пивом і беконом, а очі звузилися.
«Він уб’є мене», — подумала В’янн. Вона була дуже обережною, ніколи не кидала йому виклик, ніколи без потреби не дивилася в очі. Але останнім часом передбачити його дії було складно.