Вона прив’язала коричневий клаптик батькового манжета поруч із тим, що належав Рейчел.
А потім зайшла в будинок.
У каміні палав вогонь. У домі було тепло й пахло димом. Яке марнотратство. Вона зачинила двері й насупилася.
— Діти! — покликала вона.
— Вони нагорі, у моїй кімнаті. Я приніс їм шоколаду і гру для забави.
Фон Ріхтер. Що він тут робить посеред білого дня?
Чи бачив він її батька?
Чи знав він про Ізабель?
— Ваша донька подякувала за шоколад. Вона така гарненька.
В’янн не збиралася показувати свій страх. Вона мовчки намагалася втамувати прискорене серцебиття.
— Але ваш син, — він зробив акцент на останньому слові. — Він зовсім на вас не схожий.
— Мій ч-чоловік, Ан…
Фон Ріхтер кинувся до неї так швидко, що вона навіть не помітила. Він боляче схопив її за руку і почав крутити. В’янн ледве скрикнула, коли він штовхнув її об стіну.
— Ви знову мені брехатимете?
Він тримав обидві її руки за головою.
— Будь ласка, — сказала вона, — не треба…
Вона знала, що не можна благати.
— Я перевірив записи. У вас із Антуаном лише одна дитина. Дівчинка, Софі. Інших ви поховали. То хто цей хлопчик?
В’янн була надто наляканою, щоб мислити ясно. Вона лише знала, що не може сказати правду, інакше Даніеля депортують. І хтозна, що зроблять із нею… та Софі.
— Кузина Антуана померла, народжуючи Даніеля. Ми всиновили хлопчика до війни. Ви знаєте, як тепер складно з офіційними паперами, але в мене є його свідоцтво про народження та хрещення. Тепер він наш син.
— Тоді він ваш племінник. А хто його батько? Комуніст? Чи єврей?
В’янн судомно ковтнула слину. Він не здогадувався про правду.
— Ми католики. Вам це відомо.
— На що ви готові піти, щоб він залишився з вами?
— На все.
Він почав повільно розстібати кожного ґудзика на її блузі. Потім його рука полізла до її грудей. Він сильно стиснув її сосок, і вона скрикнула від болю.
— На все? — спитав він.
Вона проковтнула клубок у горлі.
— У спальні, будь ласка, — сказала вона. — Тут діти.
Він відступив назад.
— Після вас, мадам.
— Ви залишите Даніеля?
— Ви ведете зі мною переговори?
— Саме так.
Він схопив її за волосся й потягнув до спальні. Зачинивши двері ногою, він штовхнув її до стіни. Від удару вона зойкнула. Він притис її, задер спідницю і зірвав білизну.
В’янн відвернулася й заплющила очі, почувши, як розстібається його пасок.
— Дивися на мене, — наказав він.
Вона не ворушилась і майже не дихала. І не розплющувала очей.
Він знову вдарив її, але вона все одно не поворухнулась.
— Якщо дивитимешся на мене, Даніель залишиться.
Вона повернула голову й повільно розплющила очі.
— Так краще.
Вона зціпила зуби, скинула його штани й розсунула ноги, віддаючи на поталу своє тіло і душу. Жоден звук не зірвався з її вуст.
Вона не відверталася.
Розділ 34
Ізабель намагалася повзти геть від… чого? Її щойно вдарили чи обпекли? Чи замкнули в холодильнику? Вона не пам’ятала. Вона тягла свої скривавлені ноги по підлозі. Кілька сантиметрів за ривок. Усе боліло. Голова, щоки, щелепа, зап’ястки та щиколотки.
Хтось схопив її за волосся і смикнув. Брудні пальці змусили її відкрити рота, куди хлюпнули бренді. Її знудило, і вона його виплюнула.
Її волосся ніби тануло. Крижана вода текла по обличчю.
Дівчина повільно розплющила очі.
Поруч стояв чоловік і палив цигарку. Від її смороду в неї заболіло в шлунку.
Як давно вона тут?
«Думай, Ізабель».
Її притягли в якусь вогку, задушливу камеру. Вона двічі бачила світанок, правильно?
Двічі? Чи лише раз?
Чи дала вона своїм людям достатньо часу, щоб сховатися? Вона не могла нормально думати.
Чоловік щось говорив, ставив якісь запитання. Його рот відкривався й закривався, з нього виривався дим.
Вона інстинктивно здригнулась і припала до землі. Чоловік позаду боляче вдарив її ногою в спину. Вона застигла.
Отже… Двоє чоловіків. Один спереду й один позаду. «Зверни увагу на того, який говорить».
Що він каже?
— Сядь.
Вона не хотіла коритися, але не мала сили. Ізабель насилу залізла на стілець. Шкіра на її зап’ястках була роздерта. З ран текли кров і гній. Вона прикрила руками свою наготу, але це не надто допомогло. Він, мабуть, знову хотів прив’язати її литки до стільця.
Коли вона сіла, їй в обличчя кинули щось м’яке. Річ упала на коліна. Вона повільно глянула вниз.
Сукня. Не її.
Вона притисла її до голих грудей і підвела очі.
— Одягай, — сказав він.
Її руки тремтіли, коли вона встала й почала незграбно натягувати синю лляну сукню, яка була щонайменше на три розміри більша, ніж вона носила. Їй знадобилася мало не вічність, щоб застібнути корсет.
— Соловей, — мовив він, зробивши глибоку затяжку. Кінчик цигарки зайнявся червоним. Ізабель рефлекторно притислась до стільця.
Шмідт. Так його звали.
— Я не знаю нічого про пташок, — відповіла вона.
— Ти Жульєтт Жервез, — сказав він.
— Я вже сотню разів це повторювала.
— І ти нічого не знаєш про Солов’я.
— Саме так.
Він різко кивнув. Ізабель почула кроки, а тоді двері за її спиною відчинилися.
Вона думала: «Мені не боляче. Це лише тіло. Вони не дістануться моєї душі». Ці слова стали її мантрою.
— З тобою ми закінчили.
Від його посмішки по її шкірі побігли мурашки.
— Ведіть його.
Чоловік у кайданах мало не впав поруч із нею.
Тато.
Вона бачила жах у його очах, і розуміла який у неї вигляд: розбита губа, набряклі від чорних синців очі, розсічена щока… опіки від цигарок на руках, засохла кров у волоссі. Вона мала стояти тихо, але не могла. Зціпивши зуби від болю, вона пошкутильгала до нього.
На його обличчі не було жодних синців, а губи не були розбиті.
Вони не били, не катували його. Отже, його ще не допитували.
— Я Соловей, — сказав батько чоловікові, який її мучив. — Ви це хотіли почути?
Вона похитала головою і промовила «ні» так тихо, що ніхто не почув.
— Соловей — це я, — сказала вона, ледве тримаючись на скривавлених ногах, укритих опіками. Вона повернулася до свого ката.
Шмідт засміявся.
— Ти, дівчисько? Сумнозвісний Соловей?
Її батько щось сказав англійською німцеві, але той не зрозумів.
А Ізабель зрозуміла: вони могли перемовлятись по-англійськи.
Вона стояла на відстані витягнутої руки від тата, але не наважувалася торкнутись його.
— Не роби цього, — благала вона.
— Уже зробив, — відповів він. Він дуже повільно всміхнувся їй. Біль стис її груди. Спогади хвилями накочувались на неї, руйнуючи стіну, яку вона збудувала за роки самотності. Згадала, як він хапав її та крутив навколо себе, як струшував із неї пил, коли вона падала, і, зітхаючи, казав: «Не так голосно, жахіттячко моє, ти розбудиш свою маму…»
Вона витирала очі та пришвидшено й уривчасто дихала. Він намагався виправити все заподіяне, просив пробачення і спокутував провину, жертвуючи собою заради неї. На мить вона побачила чоловіка, яким він був раніше, — поета, у якого закохалася її мати. Та людина, якою він був до війни, могла б знайти слова, аби склеїти їхнє зруйноване минуле. Але тієї людини вже не існувало. Він надто багато втратив і багато від чого відмовився. Лише в такий спосіб він міг сказати, що любить її.
— Тільки не так, — прошепотіла вона.
— Іншого виходу немає. Пробач мені, — мовив він ніжно.
Гестапівець схопив її батька за руку й потяг коридором.
Ізабель шкандибала за ними.
— Соловей — це я! — кричала вона.
Двері зачинились у неї перед носом. Вона кинулась до вікна камери, стискаючи іржаві ґрати.
— Я Соловей!
Її батька вивели надвір — на залиту яскравим вранішнім сонцем площу, де вже чекала розстрільна команда з гвинтівками напоготові.
Її тато, хитаючись, ішов бруківкою повз фонтан. Сонячне сяйво надавало всьому навколо золотавого відтінку.