— Ти надто багато читаєш, — зауважив Крістоф, жуючи соломину. — Це що, любовний роман?
Дівчина повернулася до нього, закривши книгу, що розповідала про Едіт Кавелл, яка була медсестрою під час Великої війни. Героїнею.
— На війні я могла б стати героїнею, Крістофе.
Він зареготав:
— Дівчина? Героїня? Абсурд.
Ізабель різко звелася на ноги, скинувши свій капелюх і рукавички.
— Не сердься, — сказав він, усміхаючись. — Я просто втомився від розмов про війну. А те, що від жінок на війні немає користі, то це факт. Ваше завдання — чекати, коли ми повернемось.
Він підпер однією рукою щоку і подивився на неї з-під пасма білявого волосся, яке спадало йому на очі. Його блейзер у яхтенному стилі й широкі білі штани красномовно підкреслювали те, ким він був, — привілейованим студентом університету, який не звик працювати. Багато його однолітків добровільно кинули університет, аби піти до армії. Але не Крістоф.
Ізабель піднялася схилом угору й рушила садом до порослого травою пагорба, де стояв його «Панар» з відкидним верхом.
Вона вже сіла за кермо і завела двигун, коли підбіг Крістоф. На його в традиційному уявленні привабливому обличчі виблискував піт, а на руці висів порожній кошик для пікніків.
— Кинь усе це назад, — сказала вона, широко всміхаючись.
— Ти не керуватимеш машиною.
— Здається, керуватиму. Сідай.
— Це моє авто, Ізабель.
— Ну, якщо вже говорити точно, — а я знаю, як ти цінуєш факти, Крістофе, — це авто твоєї матері. І я вважаю, що жіночу машину має вести жінка.
Ізабель щосили намагалась не сміятися, коли він закотив очі, пробурмотів «добре» та нахилився, щоби поставити кошик за сидінням Ізабель. Потім він повільно обійшов авто спереду і всівся поруч із нею.
Він ще не встиг як слід закрити дверцята, а вона вже ввімкнула передачу й натиснула педаль газу. Авто на мить ніби завагалося, а тоді рушило, здіймаючи куряву.
— Боже, Ізабель. Повільніше!
Однією рукою вона притримувала солом’яний капелюх, а іншою кермувала. Вона трохи пригальмувала, коли вони промайнули повз інше авто.
— Господи, повільніше, — повторив він.
Звісно, він знав, що вона не збирається його слухатись.
— Сьогодні жінка може піти на війну, — сказала Ізабель, коли рух на паризьких вулицях усе ж змусив її скинути швидкість. — Думаю, я могла би бути водієм карети швидкої. Або могла б розгадувати шифри. Чи зачаровувати ворогів, щоб вони розповідали мені про своє розташування та плани. Пам’ятаєш ту гру?
— Війна — це не гра, Ізабель.
— Я знаю це, Крістофе. Але якщо війна прийде сюди, я можу бути корисною. От про що я.
На вулиці Адмірала Коліньї їй довелося вдарити по гальмах, аби не зіткнутися з вантажівкою. Від театру Комеді-Франсез до Лувра тягнулася колонна. Насправді вантажівки були скрізь, а рух регулювали жандарми. Деякі будівлі та пам’ятники були обкладені мішками з піском, що мали захищати під час атак, яких тут не бачили відтоді, як Франція вступила у війну.
Чому тут так багато поліцейських?
— Дивно, — пробурмотіла Ізабель, насупивши брови.
Крістоф визирнув у вікно, аби побачити, що відбувається навколо.
— З Лувра вивозять цінності, — сказав він.
Ізабель побачила можливість проскочити затор і натисла на газ. За кілька хвилин вона вже припаркувалась біля книжкового магазину її батька.
Вона помахала Крістофу на прощання і зайшла в крамницю. Це було довге та вузьке приміщення з нагромадженими від підлоги до стелі книгами. Роками її батько намагався тут щось змінити, а тому майстрував книжкові полиці. Унаслідок такого «покращення» утворився лабіринт. Стелажі вели в різні боки, углиб крамниці. У самому її кінці були книги для туристів. Деякі ряди були добре освітлені, у той час як інші лишалися в затінку. Для того, аби освітити кожен закуток, бракувало розеток. Однак батько знав назву кожної книги на кожній полиці.
— Ти спізнилась, — сказав він із-за свого столу. Чоловік щось робив за друкарською машинкою. Можливо, писав чергову збірку віршів, які ніхто не купував. Його пальці були вкриті синіми плямами. — Мабуть, хлопці для тебе важливіші за роботу.
Вона сіла на стілець за касовим апаратом. За тиждень, який вона провела з батьком, Ізабель зрозуміла, що найкраще не сперечатись, як би складно не було стриматись. Вона нервово стукала ногою по підлозі. Слова, фрази — виправдання — рвалися назовні. Було важко приховувати від нього те, що вона відчувала, але вона знала, як він хотів її позбутися, тож тримала язик за зубами.