Вона відчинила задні дверцята й побачила трьох маленьких брудних дівчаток, які, тулячись одна до одної, їли крекери, пили з пляшечок і гралися ляльками. Найменше вона хотіла їхати з ними, але все-таки проштовхнулась усередину, вмостившись поруч із трьома незнайомими дітьми, які пахли сиром та ковбасою, і зачинила дверцята.
Обернувшись на сидінні, вона дивилась на батька крізь заднє скло. Її погляд був прикутий до його обличчя. Кутики його рота були трохи опущені донизу. Натовп сновигав навколо нього, наче вода, що омивала скелю. За кілька секунд вона вже бачила лише стіну з брудних незнайомців позаду машини.
Ізабель знову повернулась на сидінні обличчям уперед. Молода жінка за вікном дивилася просто на неї. Її очі були здичавілими, волосся нагадувало пташине гніздо, а до грудей вона притискала немовля. Авто рухалося повільно, а часом узагалі надовго зупинялося. Ізабель дивилась, як її нажахані й спантеличені земляки проходили повз. Час від часу хтось кидався на капот чи багажник, благаючи про щось. Вікна були зачинені попри те, що в салоні було неймовірно спекотно.
Спершу їй було сумно через від’їзд, а тоді в ній спалахнуло полум’я гніву. Воно було гарячіше за розпечене повітря в смердючій машині. Їй так набридло, що її мали за непотріб. Спочатку її покинув батько, а потім відштовхнула В’янн. Вона заплющила очі, аби сховати сльози, які їй несила було стримати. У темряві, що тхнула ковбасою, потом і димом, поряд із галасливими дітьми вона згадала, як її вперше відіслали геть.
Довга подорож потягом… Ізабель сиділа поруч із В’янн, яка лише плакала, шморгала носом і вдавала, що спить.
А потім мадам із гачкуватим носом та її слова: «Вони не завдаватимуть клопоту».
Хоч тоді їй було лише чотири, Ізабель думала, буцімто зрозуміла, що таке самотність. Однак вона помилялася. Упродовж трьох років, які вона провела в Le Jardin, у неї принаймні була сестра, хоч В’янн ніколи й не було поруч. Ізабель пам’ятала, як вона спостерігала за В’янн та її друзями з вікна на другому поверсі. Вона молилася, щоб про неї згадали й покликали до себе. Коли В’янн вийшла за Антуана та звільнила мадам Дюма (звичайно, це було несправжнє її ім'я), Ізабель повірила, що була частиною родини. Але недовго. Коли у В’янн стався викидень, з Ізабель попрощалися. За три тижні, о сьомій годині, вона вже була у своєму першому інтернаті. Тоді вона справді зрозуміла, що таке самотність.
— Агов! Ізабель! Ти взяла їжу? — спитала Патриція. Вона озирнулась і дивилась на дівчину.
— Ні.
— А вино?
— Я взяла гроші, одяг і книги.
— Книги, — повторила Патриція з презирством і знов розвернулась обличчям уперед. — Це дуже знадобиться.
Ізабель визирнула у вікно. Що ще вона встигла зробити не так?
Минали години. Авто повільно рухалося на південь. Ізабель тішилася з того, що курява вкрила вікна й затуляла жахливу картину.
Люди. Скрізь. Перед ними, позаду, з боків. Натовп був настільки щільний, що машина просувалась на лічені метри. Здавалось, ніби вони їдуть через бджолиний рій, який на мить розділяється, а потім знову збирається докупи. Сонце нещадно пекло. Смердючий салон автомобіля перетворився на піч. Надворі спраглі жінки човгали в напрямку… чого? Ніхто не знав, що саме відбувалося позаду них і чи було безпечно попереду.
Машина смикнулась і різко зупинилася. Ізабель вдарилась об переднє сидіння.
— Лайно, — пробурмотів мсьє Гамберт.
— Мсьє Гамберт, — манірно застерегла Патриція. — Тут діти.
Літня жінка, проходячи повз них, наскочила на капот автомобіля.
— Усе, мадам Гамберт, — відповів він. — У нас скінчилося пальне.
Патриція стала схожа на рибу, яку викинуло на берег:
— Що?
— Ти ж знаєш, дорогою я зупинявся біля кожного стовпа. У нас немає пального і не буде.
— Але ж… що нам робити?
— Знайдемо, де зупинитися. Може, я переконаю брата нам допомогти, — аби нікого не зачепити, Гамберт обережно відчинив дверцята і вийшов на ґрунтову дорогу. — Дивіться, Етамп уже недалеко. Ми винаймемо кімнату, візьмемо щось поїсти, а ранок покаже.
Ізабель підскочила. Вона задрімала й точно щось пропустила. Невже вони збиралися просто кинути машину?
— Гадаєте, ми можемо дійти в Тур пішки?
Патриція знов озирнулася. Вона здавалась такою ж спустошеною, якою почувалася й Ізабель.
— Може, одна з твоїх книжок стане тобі в пригоді. Звісно ж, було дуже розумно взяти їх, а не хліб чи воду. Ходімо дівчата. Виходьте.
Ізабель потягнулася по валізу, яку прилаштувала під сидінням. Знадобилися певні зусилля, аби її витягти. З вигуком, сповненим рішучості, вона зрештою вивільнила її, відчинила дверцята машини й вийшла назовні.