В’янн витерла обличчя й нахилилася до візочка. Немовля міцно спало.
— Як він?
— Як на десятимісячного, який замість того, аби бути вдома з матусею, їздить містом під ворожими літаками та цілий день слухає крики десятирічних дітей? Нормально, — вона всміхнулась і відкинула з обличчя волосся. Вони пішли коридором. — У моєму голосі чути тривогу?
— Не більше, ніж у всіх нас.
— Це і тобі пішло б на користь. Усі твої усмішки і прикидання викликають у мене алергію.
Рейчел спустила візочок із трьох кам’яних сходинок на алею, що вела до порослого травою ігрового майданчика. Раніше на ньому тренувалися коні, розвантажували свій товар крамарі. Посеред двору бив чотирьохсотрічний кам’яний фонтан.
— Ходімо, дівчата! — покликала Рейчел Софі і Сару, які сиділи на лаві. Дівчатка одразу пішли за жінками, неперервно про щось розмовляючи й тримаючись за руки. Друге покоління найкращих подруг.
Вони звернули в провулок і вийшли на вулицю Віктора Гюго біля бістро, де, сидячи на кованих стільцях, літні чоловіки попивали каву, курили й обговорювали політику. Попереду В’янн побачила трьох виснажених жінок. Їхній одяг був подертий, а обличчя жовті від порохняви.
— Бідолашні, — зітхнула Рейчел. — Елен Руаль зранку казала мені про щонайменше десяток біженців, які пізно вночі дісталися міста. Новини вони принесли погані. Хоча ніхто не вміє так перекручувати історії, як Елен.
Зазвичай В’янн сказала б, що Елен — пліткарка, але не цього разу. За словами тата, Ізабель залишила Париж кілька днів тому, а в Le Jardin її досі не було.
— Я хвилююся за Ізабель, — сказала вона.
Рейчел взяла В’янн під руку.
— Пам’ятаєш, як твоя сестра вперше втекла з інтернату в Ліоні?
— Їй було сім.
— І вона подолала шлях до Амбуаза. Сама. Провела дві ночі в лісі, але таки дісталася потяга.
В’янн мало що пам’ятала з тих часів, окрім власного горя. Коли вона втратила першу дитину, то впала у відчай. Антуан називав той період утраченим роком. Вона й сама так вважала. Коли Антуан запропонував відвезти Ізабель у Париж, В’янн відчула полегшення.
Нічого дивного, що Ізабель утекла з інтернату, до якого її заслали. В’янн досі було соромно за те, як вона ставилася до своєї молодшої сестри.
— Їй було дев’ять, коли вона вперше сама повернулася в Париж, — сказала В’янн, намагаючись заспокоїти себе цією історією. Ізабель була сильною і цілеспрямованою. Завжди.
— Якщо я не помиляюся, за два роки її виключили зі школи через те, що вона втекла, аби подивитися на мандрівний цирк. А пам’ятаєш, як вона вилізла з другого поверху гуртожитку по простирадлу? — всміхнулася Рейчел. — Ізабель дістанеться сюди, якщо схоче.
— Хай допоможе Бог тому, хто спробує її зупинити.
— Вона от-от з’явиться. Обіцяю. Хіба що вона зустріла принца у вигнанні й нестямно в нього закохалася.
— А таке з нею статися могло.
— От бачиш, — підштовхнула подругу Рейчел. — Тобі вже краще. А тепер ходімо до мене, вип’ємо лимонаду. Це те, що треба в таку спеку.
Після вечері В'янн вклала Софі в ліжечко, а сама спустилася вниз. Вона була надто схвильованою, щоб розслабитись. Тиша в домі не давала їй спокою. Попри свою розмову з Рейчел, вона не могла позбутися тривоги за Ізабель.
Не знаходячи собі місця, В’янн підійшла до дверей і відчинила їх.
Під багряно-рожевим вечірнім небом розпросторилися широкі поля. Її подвір’я не відрізнялося від багатьох інших: доглянуті яблуні росли якраз між будинком та оповитим трояндами й виноградом кам’яним муром. За огорожею виднілася дорога до міста і гектари полів, то там, то тут усіяних стрункими деревами. Праворуч простягався густий ліс, куди вона тікала з Антуаном, щоб побути наодинці, коли вони були молодшими.
Антуан.
Ізабель.
Де вони? Він на фронті? Вона йде пішки з Парижа?
«Не думай про це».
Вона мала щось робити. Працювати на землі. Зосередитися на чомусь іншому.
Одягнувши старі рукавиці та взувши чоботи, вона рушила на город, розташований між сараєм і хлівом. Картопля, цибуля, морква, броколі, горох, боби, огірки, томати й редис росли на охайних, доглянутих грядках. На схилі між городом і сараєм рясніли ягоди — рівні ряди малини й ожини. Жінка нахилилася й почала висмикувати бур’ян.
Початок літа був важливим періодом. Звісно, найспекотніша пора року могла все зіпсувати, але, якщо бути розсудливим і не нехтувати прополюванням бур’яну, за рослини можна не переживати. В’янн завжди дбала, щоб грядки були рівні й упорядковані твердою, але ніжною рукою. Городик давав їй навіть більше, ніж вона віддавала йому. Тут вона знаходила спокій.