— Ти залишишся тут, у безпеці. І ми більше про це не говоритимемо.
— Хіба я колись була з тобою в безпеці, В’янн? — спитала Ізабель, помітивши по очах сестри, що завдає їй болю.
— Я була молодою, Ізабель. Я намагалася бути тобі матір’ю.
— Прошу тебе, не починаймо з брехні.
— Після того як я втратила дитину…
Ізабель відвернулась і пошкутильгала геть, перш ніж устигла сказати щось надто прикре. Дівчина зціпила руки, які досі тремтіли. Ось чому вона не хотіла повертатися до цього будинку й бачити сестру. Ось чому її не було тут роками. Надто багато болю було між ними. Аби приглушити думки, вона зробила радіо голосніше.
Раптом крізь шипіння на радіохвилі зазвучав невідомий голос:
— Говорить маршал Петен…
Ізабель насупилась. Петен був героєм Великої війни, лідером, якого обожнювала Франція. Дівчина додала гучність.
В’янн підійшла до неї.
— …Я можу припустити, куди вирушив французький уряд…
Перешкоди перебивали повідомлення.
Ізабель нетерпеливо стукнула по радіоприймачу.
— …наша звитяжна армія героїчно б’ється проти ворога, який переважає нас чисельно та в озброєнні…
Перешкоди. Знову вдаривши приймач, Ізабель вигукнула:
— Чорт!
— …у ці болісні години я думаю про нещасних біженців на наших дорогах. Я висловлюю їм свої співчуття та хвилююся за них. З важким серцем я кажу вам, що сьогодні потрібно припинити боротьбу.
— Ми перемогли? — спитала В'янн.
— Тс-с-с! — різко перебила її Ізабель.
— …Минулої ночі я звернувся до ворога і спитав, чи готовий він поговорити зі мною як солдат із солдатом після того, як битва скінчиться. Поговорити, аби припинити кровопролиття.
Старий і далі бубонів про «важкі дні», «страждання», а найгірше — про «долю батьківщини». А потім він вимовив слово, якого Ізабель ніколи не чула у Франції: «Здавайтеся».
На своїх скривавлених ногах Ізабель пошкутильгала геть із кімнати. Вона рушила на заднє подвір’я, адже їй було дуже потрібне свіже повітря.
Здатися. Франція. Здається Гітлеру.
— Може, це на краще, — тихо промовила її сестра.
Коли це тут з’явилася В’янн?
— Ти ж чула про маршала Петена. Таких героїв, як він, годі й шукати. Якщо вже він каже, що потрібно припинити боротьбу, то, мабуть-таки, потрібно. Я впевнена, що він домовиться з Гітлером.
В’янн потягнулася до сестри.
Ізабель відсахнулась. Від заспокійливого дотику В’янн її аж пересмикнуло. Вона поглянула сестрі у вічі:
— З таким, як Гітлер, не можна домовитись.
— То ти знаєш більше за наших героїв?
— Я знаю, що не можна здаватися.
В’янн видихнула з розчаруванням.
— Якщо маршал Петен уважає, що здатися — це найкраще для Франції, то так воно і є. Принаймні війна скінчиться, і наші чоловіки повернуться додому.
— Ти дурна.
— Нехай, — відповіла В’янн і повернулась у будинок.
Ізабель підняла очі до яскравого безхмарного неба. Як скоро в ньому кружлятимуть німецькі літаки?
Вона не знала, чи довго простояла там, малюючи у своїй уяві найгірші картини. Вона згадувала, як нацисти відкрили вогонь по невинних жінках та дітях, як фарбували зелену траву в колір їхньої крові.
— Тітонька Ізабель?
Ізабель почула тоненький голосочок, який наче лунав десь здалеку. Вона повільно повернулась.
Гарненька дівчинка стояла біля задніх дверей Le Jardin. Її шкіра була бліда, немов порцеляна, як і в її матері, а очі, які на такій відстані здавалися чорними, мов два вуглики, були схожі на батькові. Вона немов зійшла зі сторінок казки про Білосніжку чи Сплячу Красуню.
— Невже ти Софі? — сказала Ізабель. — Коли я востаннє тебе бачила… ти смоктала палець.
— Я досі інколи так роблю, — змовницьки всміхнулася Софі. — Ви ж нікому не скажете?
— Я? Ніхто не зберігає таємниць краще за мене, — Ізабель підійшла до неї, а в голові крутилося: «Це моя небога». Родина.
— Хочеш відкрию тобі свою таємницю, щоб ми були квити?
Софі серйозно кивнула, а її зіниці розширилися.
— Я можу ставати невидимкою.
— Ні. Не можете.
Ізабель побачила В’янн, яка знову вийшла з будинку.
— Спитай свою маму. Я прокрадалась у вагони потягів, вилазила з вікон, тікала з монастирських темниць. Це тому, що я вмію зникати.