— Якби я мала зброю, — сказала Ізабель, — я їм показала б, що не всі з нас хотіли здаватися.
— Тихо, — шикнула В’янн. — Через твої балачки нас усіх повбивають. Ходімо.
— Ні. Я хочу…
В’янн повернулась обличчям до Ізабель.
— Годі. Ти не привертатимеш до нас уваги. Затямила?
Ізабель ще раз кинула сповнений ненависті погляд на солдатів, а тоді пішла за В’янн.
Вони вислизнули з головної вулиці й шмигнули у вузенький провулок, який вів до алеї за крамницею жіночих капелюшків. Вони чули, як солдати співають. Раптом пролунав постріл. Потім ще один. Хтось закричав.
Ізабель зупинилася.
— Не смій, — сказала В’янн. — Уперед.
Вони йшли темними алеями, чуючи голоси, що наближаються. Цього разу, щоб вийти з міста, їм знадобилося більше часу, ніж зазвичай, але зрештою вони все ж дісталися ґрунтової дороги й тихцем пішли додому повз кладовище. Потрапивши в будинок, В’янн зачинила двері й замкнула їх зсередини.
— От бачиш? — одразу заговорила Ізабель. Вочевидь, вона чекала, коли можна буде поставити це запитання.
— Іди у свою кімнату, — сказала В’янн доньці. Що б не збиралася сказати Ізабель, вона не хотіла, аби Софі це чула. В’янн зняла капелюх та сіла на порожній кошик. Її руки тремтіли.
— Вони тут через аеродром, — кинула Ізабель, ходячи туди-сюди по кімнаті. — Я не думала, що це станеться так швидко, навіть попри капітуляцію. Я не вірила… Я думала, наші солдати все одно битимуться. Я думала…
— Припини гризти нігті. Ти ж знаєш, потече кров.
Ізабель була схожою на навіжену. Її довге біляве волосся випадало з коси, а побите обличчя скривилося від люті.
— Нацисти тут, В’янн. У Карріву. Їхній прапор майорить над мерією, Тріумфальною аркою та Ейфелевою вежею. Вони не пробули в місті і п’яти хвилин, а вже почали стріляти.
— Війна скінчилася, Ізабель. Так сказав маршал Петен.
— Війна скінчилася? Скінчилася? Хіба ти їх не бачила? Їхню зброю, їхні прапори, їхню пихатість? Потрібно тікати звідси, Ві. Ми візьмемо Софі й залишимо Карріву.
— І куди вирушимо?
— Будь-куди. Може, у Ліон. У Прованс. Як називається місто в Дордоні, де народилася мама? Брантом. Ми могли б знайти її подругу. Ту баскійку. Як її звали? Пані Бабіну. Вона могла б нам допомогти.
— У мене через тебе голова болить.
— Головний біль — найменша з твоїх проблем, — парирувала Ізабель і знову почала кружляти кімнатою.
В’янн підійшла до неї.
— Ти не робитимеш дурниць. Зрозуміла?
Ізабель заричала з відчаю й пішла нагору, грюкнувши дверима.
Капітуляція.
Це слово не йшло Ізабель із голови. Тієї ночі вона лежала в гостьовій спальні на першому поверсі та дивилася в стелю. Відчуття безвиході так міцно охопило її, що вона ледве могла думати адекватно.
Невже вона мала всю війну просидіти в цьому домі, наче безпорадне дівчисько? Прати, стояти в чергах по їжу та замітати підлогу? Невже вона мала стояти осторонь і спостерігати, як ворог грабує Францію?
Скільки себе пам’ятала, вона завжди почувалася самотньою. Однак тепер це почуття особливо загострилося. Вона застрягла тут, у селі, без друзів. Вона не могла знайти собі заняття.
Ні.
Мало бути щось, що вона могла б робити. Навіть тут і тепер.
Сховати цінні речі.
Це було все, що спадало на думку. Німці перериють кожен будинок, у цьому вона не сумнівалася. Вони заберуть усе цінне. Французький уряд боягузів знав про це. Саме тому в Дуврі замінили картини на підробки.
— План не дуже, — пробурмотіла вона. Однак це було краще, ніж нічого.
Наступного дня, коли В’янн та Софі пішли в школу, Ізабель узялася до справи. Вона проігнорувала прохання В’янн сходити в місто по харчі. Дівчина і бачити не могла нацистів, а за один день без м’яса не сталося б нічого поганого. Натомість вона обнишпорила будинок. Відчиняла комірки, порпалася в шухлядах та заглядала під ліжка. Вона брала все, що має цінність, і ставила на розкладний стіл у їдальні. Скарбів було багато. Мереживо, сплетене її прабабусею, набір срібних сільничок та перечниць, лімозький посуд, що колись належав їхній тітці, кілька невеликих імпресіоністських картин, скатертина з алансонського мережива, кілька фотоальбомів, світлина в срібній рамці, на якій було зображено В’янн з Антуаном і маленькою Софі, перли її матері, весільна сукня В’янн та інше. Ізабель склала все, що змогла, в оббиту деревом шкіряну валізу й потягла її по витоптаній траві, здригаючись щоразу, коли вантаж натикався на камінь чи щось подібне. Вона добряче захекалась і спітніла, поки дісталася сараю.