Його усмішка зникла.
— Ви не так мене зрозуміли.
В’янн спробувала зупинити дівчину:
— Ізабель, не треба.
Але Ізабель зібрала своє густе біляве волосся в кулак. Зловісно дивлячись на привабливе обличчя капітана Бека, вона відрізала свій довгий хвіст і простягнула йому.
— Нам же, мабуть, заборонено мати щось прекрасне. Чи не так, капітане Бек?
В’янн заледве могла дихати.
— Будь ласка, пане, не звертайте на неї уваги. Ізабель — просто дурне норовливе дівчисько.
— Ні, — відповів Бек. — Вона розлючена. А розлючені люди на війні припускаються помилок і вмирають.
— Як і окупанти, — огризнулась Ізабель.
Бек розсміявся.
Ізабель видала звук, який нагадував гарчання, і крутнулася на підборах. Вона кинулась нагору і так грюкнула дверима, що будинок аж затрусився.
— Думаю, вам варто з нею поговорити, — сказав Бек. Він подивився на В’янн, і жінка відчула, що вони розуміють один одного.
— Така… вистава не в тому місці може бути дуже небезпечною.
В’янн залишила його у вітальні та пішла нагору. Ізабель сиділа на ліжку Софі й тремтіла від люті.
Подряпини, які вкривали її шию та щоки, нагадували їй про те, що вона побачила й пережила. А тепер ще й волосся було нерівно відрізане.
В’янн кинула речі Ізабель на незастелене ліжко та зачинила за собою двері.
— Що, в ім’я всіх святих, ти собі думала?
— Я можу вбити його уві сні. Просто перерізати йому горлянку.
— І ти думаєш, що вони не шукатимуть капітана, у якого є наказ розквартируватися тут? Боже мій, Ізабель! — Вона глибоко вдихнула, аби заспокоїтись. — Я знаю, що між нами не все гаразд, Ізабель. Я знаю, що погано ставилася до тебе в дитинстві. Я була надто молодою й наляканою, щоб допомагати тобі. Тато ставився до тебе ще гірше. Але зараз справа не в нас. Ти більше не можеш бути імпульсивною дівчинкою. Ідеться про мою доньку. Твою небогу. Ми мусимо її захищати.
— Але…
— Франція капітулювала, Ізабель.
— Хіба ти не чула генерала де Голля? Він сказав…
— А хто такий цей генерал де Голль? Чому ми маємо його слухати? Маршал Петен — герой війни і наш лідер. Ми мусимо довіряти своєму урядові.
— Ти жартуєш, В’янн? Режим Віші співпрацює з Гітлером. Як ти можеш не усвідомлювати всієї небезпеки? Петен помиляється. Невже треба сліпо йти за лідером?
В’янн обережно підсунулась до Ізабель. Вона вже починала трохи її боятися.
— Ти не пам’ятаєш останньої війни, — сказала вона, склавши руки разом, щоб не тремтіли. — А я пам’ятаю. Я пам’ятаю батьків, братів та дядьків, які не повернулися додому. Я пам’ятаю, як діти в моєму класі тихо плакали, коли приходили телеграми з поганими новинами. Я пам'ятаю чоловіків, які поверталися додому на милицях із порожніми штанинами, або ж без рук, або з понівеченими обличчями. Я пам’ятаю, яким був тато до війни і як він змінився, коли повернувся. Як він пив, грюкав дверима і кричав на нас. Я пам’ятаю історії про Верден та Сомму й мільйони французів, які гинули в окопах, залитих кров’ю. І пам’ятаю звірства німців. Вони були жорстокими, Ізабель.
— Я про це й кажу. Ми мусимо…
— Вони були жорстокими тому, що ми воювали з ними, Ізабель. Петен не дав нам знову пройти крізь це. Він нас урятував. Він зупинив війну. Тепер Антуан й інші чоловіки повернуться додому.
— У світ Гітлера? — в’їдливо посміхнулась Ізабель. — Полум’я французького опору ніколи не згасне. Так сказав де Голль. Ми щосили мусимо боротися. За Францію, Ві.
— Годі, — сказала В’янн.
Вона сиділа так близько до Ізабель, що могла прошепотіти їй щось на вухо чи поцілувати її. Однак вона цього не зробила. Натомість жінка монотонно мовила:
— Ти займеш кімнату Софі нагорі, а вона житиме зі мною. І пам’ятай, Ізабель, він міг би застрелити нас. І всім було б байдуже. Ти не провокуватимеш цього солдата в моєму домі.
В’янн побачила, що її слова нарешті було почуто.
— Я постараюсь тримати язик за зубами, — сказала Ізабель.
— Роби, а не старайся.
Розділ 9
В’янн зачинила двері спальні й притулилася до них, намагаючись заспокоїтися. Вона чула, як у своїй кімнаті Ізабель роздратовано ходить туди-сюди, і від її кроків тремтить підлога. Як довго В’янн стояла там, намагаючись опанувати себе? Здавалося, ніби вона годинами бореться зі своїм страхом.
За звичайних обставин вона знайшла б раціональні аргументи для сестри, сказала б те, про що вони так довго мовчали. В’янн розповіла б Ізабель, як шкодує через те, що погано ставилася до неї, коли та була маленькою. Хтозна, може, Ізабель зрозуміла б її.