Ворота відчинилися. Новоприбулих вітав солдат на коні. Шкіряне сідло скрипіло при кожному кроці коня. Червоне від спеки обличчя вершника було вкрите пилом. Він потягнув за поводи, кінь зупинився та почав мотати головою й пирхати. Над ними пролетів літак.
— Панове, — заговорив він, — віддайте ваші папери лейтенантові біля воріт. Мерщій, ворушіться!
Антуан ніжно поцілував В’янн, від чого їй захотілось розридатися.
— Я кохаю тебе, — промовив він.
— А я тебе, — відповіла вона. Але тепер здавалося, що ці слова, які завжди були чимось фундаментальним, нічого не важать. Що таке кохання, якщо порівнювати з війною?
— І я, тату. І я! — заплакала Софі, кидаючись до нього.
Родина востаннє обійнялася, а тоді Антуан відсторонився.
— Бувайте, — сказав він.
В’янн не змогла відповісти. Вона дивилась, як він іде геть і зливається з натовпом молодих чоловіків, які сміються та щось жваво обговорюють. Велика металева брама зачинилася, і гуркіт металу розрізав гаряче, запилене повітря. А В’янн і Софі так і лишилися стояти самі посеред вулиці.
Розділ 4
Середньовічний маєток велично височів на лісистому пагорбі. Він був схожий на принаду з вітрини кондитерської: карамельний замок з вікнами із солодкої вати й віконницями кольору зацукрованих яблук. Неподалік глибоке синє озеро віддзеркалювало хмари. В охайних садах, обговорюючи благопристойні теми, могли гуляти господарі маєтку і, що важливіше, їхні гості.
У належним чином оздобленій їдальні за вкритим білою скатертиною столом, розрахованим на двадцять чотири особи, випроставши спину, сиділа Ізабель Розіньйоль. Усе в цій кімнаті було бліде. Стіни, підлога і стеля були зі світло-бежевого каменю. У найвищій точці стеля сягала семи метрів. Усі звуки в цій холодній кімнаті лунали гучніше й були тут, наче в пастці, як і самі мешканці.
Мадам Дюфор стояла біля чільного місця столу. Вона була одягнена в чорну сукню, що не приховувала виїмку на її шиї завбільшки зі столову ложку. Брошка з діамантом була її єдиною прикрасою (лише одна коштовність, тож, леді, обирайте ретельніше, адже ніщо не кричить так голосно, як дешевизна). Її вузьке обличчя, яке переходило в гостре підборіддя, було обрамлене кучерями, настільки знебарвленими пероксидом водню, що це зводило нанівець прагнення мати молодший вигляд. «Суть у тому, — говорила вона стриманим, манірним тоном, — щоб бути тихими та цілком непримітними».
Усі дівчата за столом були вбрані в сині вовняні жакети й спідниці, які були шкільною формою. Узимку це було не так і погано, але цієї спекотної червневої днини такий одяг був нестерпний. Ізабель відчувала, що починає пітніти. Екстракт лаванди в її милі не міг приховати різкий запах поту.
Вона дивилася на нечищений апельсин на своїй тарілці, по обидва боки якої в чітко визначеному порядку були розкладені столові прибори. Виделка для салату, обідня виделка, ніж, ложка, ніж для масла, виделка для риби.
— Тепер, — сказала мадам Дюфор, — візьміть потрібний прибор. Тихіше, будь ласка, тихіше. І почистіть апельсин.
Ізабель взяла виделку і спробувала встромити її гострі зубці в товсту шкірку, але апельсин вислизнув і випав із тарілки, яка голосно задзвеніла.
— Лайно, — пробурмотіла вона і впіймала апельсин, перш ніж той встиг впасти на підлогу.
— Лайно? — мадам Дюфор стояла поруч із нею.
Ізабель підстрибнула на місці. Боже милий, ця жінка рухалась, наче кобра в очереті.
— Вибачте, мадам, — сказала Ізабель, поклавши апельсин на місце.
— Мадемуазель Розіньйоль, — мовила мадам, — чому два роки в нас так мало вас навчили?
Ізабель знову штрикнула апельсин виделкою. Не надто граційно, зате ефективно. Тоді вона поглянула на мадам і всміхнулась.
— Узагалі-то, мадам, якщо учень не може навчитися, це означає, що вчитель не може навчити.
За столом залунали схвильовані зітхання.
— Еге ж, — відповіла мадам. — Отже, це через нас ви досі не вмієте належним чином з’їсти апельсин.
Ізабель спробувала розрізати шкірку, але срібний ніж зісковзнув і дзвінко вдарився об тарілку.
Мадам Дюфор простягнула руки й схопила Ізабель за зап’ястки.
Усі дівчата спостерігали за ними.
— Світські розмови, дівчата, — сказала мадам, ледве всміхнувшись. — Ніхто не схоче вечеряти зі статуєю.
Наче за сигналом, дівчата почали тихо обговорювати теми, які не цікавили Ізабель: садівництво, погоду, моду. Прийнятні теми для жінок. Ізабель почула, як дівчинка поруч із нею сказала: