Я все ще стояв, схилившись над картою, але вже не бачив її, заціпенівши зі страху. Двері навпроти були забарикадовані ящиками й присунутою до них шафкою. «Мабуть, якийсь робот», — подумав я, хоч досі не бачив у кімнаті жодного робота, а ввійти непомітно для мене він не міг. Відчуття важкого, непорушного погляду ставало нестерпним, пекло шкіру на потилиці й спині. Я мимохіть утягнув голову в плечі й щосили оперся на стіл; стіл зненацька повільно посунувся по підлозі. Я отямився і рвучко обернувся.
Кімната була порожня. Переді мною тільки зяяв чорнотою великий напівкруглий ілюмінатор. Дивне відчуття не зникало. На мене дивилася темнота — безлика, велетенська, безока, безмежна. За ілюмінатором, у мороці, не світилася жодна зірка. Я засмикнув світлонепроникні штори. Тепер я вже починав розуміти, хоч не пробув на станції й години, чому тут у декого виникає манія переслідування. Мимоволі я пов’язував це зі смертю Гібаряна. Я знав цього дослідника й досі був певен, що ніщо не може потьмарити його розум. Тепер ця певність зникла.
Я стояв посеред кімнати біля столу. Дихання моє стало рівніше, а піт на чолі поволі висихав. Про що це я тільки-но думав? Ага, про роботів. Дивно, що жодного з них я не бачив ні в коридорі, ні в кімнатах. Куди вони всі поділися? Єдиний робот, якого я помітив, — та й то на відстані — належав до механічної обслуги ракетодрому. А де ж інші?
Я зиркнув на годинник. Час було вже йти до Снаута.
Я вийшов у коридор, тьмяно освітлений люмінесцентними лампами під стелею. Поминувши двоє дверей і наблизившись до третіх, на яких висіла табличка з прізвищем Гібаряна, довго стояв перед ними. На станції панувала тиша. Я натиснув ручку дверей. Щиро кажучи, мені зовсім не хотілося туди заходити, але ручка легко піддалася, двері трохи відхилилися, й виникла щілина, спершу чорна, а потім осяяна світлом, що спалахнуло всередині. Тепер мене міг побачити кожен, хто йшов коридором. Я швидко переступив поріг, безгучно й щільно причинив за собою двері. Потім рвучко обернувся.
Я стояв, майже притискаючись спиною до дверей. Кімната була трохи більша за мою, з таким же панорамним ілюмінатором, на три чверті заслоненим завіскою з дрібними голубенькими й рожевими квіточками, напевно, привезеною з Землі, — вона явно не належала до спорядження станції. Уздовж стін тяглися книжкові полиці й шафки, покриті сріблясто-зеленою емаллю. Все з шафок було вивернуто просто на підлогу, між табуретками й кріслами. Переді мною, захаращуючи прохід, лежали перекинуті два пересувні столики, завалені журналами, які, видно, висипалися з розірваних тек. Розгорнені віялом сторінки книжок були залиті рідинами з розбитих колб та пляшок з притертими корками: ці колби й пляшки були з такого товстого скла, що, просто впавши на підлогу, навіть з великої висоти, нізащо не змогли б розбитися. Під ілюмінатором лежав перекинутий стіл з розтрощеною лампою на висувному кронштейні; поряд валявся табурет, дві ніжки якого було встромлено в напіввисунуті шухляди стола. Усю підлогу встеляв шар карточок, списаних аркушів та інших папірців. Я впізнав Гібарянів почерк і нахилився. Піднімаючи розрізнені аркуші, я помітив, що моя рука відкидає не одну тінь, як досі, а дві.
Я обернувся. Рожева завіска палала, немовби її підпалили згори, а різка смуга сліпучо-голубого вогню чимдалі розгоралася. Я рвучко відсунув завіску, і в очі мені вдарило полум’я гігантської пожежі, що охоплювала третину обрію. Довгі, потворно витягнені тіні бігли поміж хвиль до станції. Це займався світанок. У зоні, де перебувала станція, після ночі, яка тривала всього годину, на небо викочувалося друге, голубе сонце планети. Автоматичний вимикач погасив лампи під стелею, і я знову нахилився до розкиданих паперів. Перебираючи їх, знайшов короткий план експерименту, який мав відбутися три тижні тому. Гібарян збирався піддати плазму Океану дії наджорстких рентгенівських променів. З тексту я зрозумів, що план цей мав здійснити Сарторіус, провівши експеримент, — у мене в руках була копія. Осяяні світлом, білі аркуші сліпили очі. Новий день був не такий, як попередній. Під оранжевим небом сонця, яке поволі остигало, чорнильний, з кривими відблисками Океан майже постійно вкривала брудно-рожева імла, ніби зливаючи в одне ціле небосхил, хмари й хвилі. Тепер усе це щезло. Навіть профільтрований крізь рожеву тканину завіски схід палахкотів, мов пальник сильної кварцевої лампи, і мої засмаглі руки здавалися в ньому майже сірими. Кімната змінилася: все, що мало червоний відтінок, стало враз блякло-бронзовим, мов сира печінка, а всі предмети білого, зеленого й жовтого кольорів, навпаки, налилися соковитою барвою і, здавалося, самі випромінювали сяйво. Примружившись, я зазирав у шпарку завіски: небо перетворилося на біле море вогню, під яким погойдувалося й дрижало щось схоже на розплавлений метал. Я стулив повіки — в очах попливли червоні кола. На полиці надбитого вмивальника лежали темні окуляри. Я надів їх — вони закрили мені майже півобличчя. Тепер завіска світилась, як полум’я натрію. Я заходився читати далі, піднімаючи з підлоги аркуші й складаючи їх на столику, що якимсь дивом стояв неперекинутий. Частини тексту бракувало.