Не знаю, скільки я так простояв, спершись на холодний метал стіни. На станції панувала тиша, яку порушувало тільки монотонне гудіння кондиціонерів.
Я легенько поплескав себе по щоці й поволі попрямував до радіостанції.
Натиснувши ручку дверей, почув різкий голос:
— Хто там?
— Я, Кельвін.
Снаут сидів за столиком між купою алюмінієвих коробок і пультом передавача й просто з бляшанки їв м’ясні консерви. Не знаю, чому він обрав собі для помешкання радіостанцію. Я стояв на порозі, безглуздо вирячившись на його щелепи, які розмірено жували, й раптом відчув, що теж голодний. Підійшовши до полиць, я вибрав з купи тарілок ту, яка найменше припала пилом, і сів навпроти Снаута. Якийсь час ми їли мовчки, потім Снаут підвівся, дістав із стінної шафки термос і налив у склянки гарячого бульйону. Ставлячи термос на підлогу, — на столику вже не було місця, — він запитав:
— Бачив Сарторіуса?
— Ні. А де він?
— Нагорі.
Нагорі містилася лабораторія. Ми знову їли мовчки, чутно було тільки шкрябання виделок об бляшанку. На радіостанції панувала ніч. Ілюмінатор був щільно закритий ззовні, під стелею горіли чотири круглих світильники. Їхні відображення тремтіли в пластиковому корпусі передавача.
На худих Снаутових вилицях проступали червоні прожилки. Він був тепер у чорному, просторому, досить потріпаному светрі.
— З тобою щось трапилося? — запитав Снаут.
— Нічого. А що зі мною може трапитися?
— Тебе кинуло в піт.
Я витер рукою лоба й відчув, що й справді весь мокрий від поту. Це, напевне, була реакція на потрясіння, яке я щойно пережив. Снаут пильно дивився на мене. Може, розповісти йому? Хотілося б, щоб і він мені більше довіряв. Хто з ким тут грає? І в яку саме гру?
— Душно, — сказав я. — Я був певен, що кондиціонери у вас працюють краще.
— За годину все ввійде в норму. А ти певен, що тебе кинуло в піт тільки від спеки? — підвів на мене очі Снаут.
Я старанно жував, удаючи, ніби не помічаю його погляду.
— Що ти збираєшся робити? — запитав він нарешті відверто, коли ми поїли, і, скидавши увесь посуд та порожні бляшанки в раковину під стіною, знову сів у крісло.
— Приєднаюсь до вас, — байдуже відповів я. — У вас же є якийсь план досліджень?
Якийсь новий подразник, здається, рентген чи ще щось, га?
— Рентген? — здивовано звів брови Снаут. — Де ти таке чув?
— Не пригадую. Але десь чув. Може, на «Прометеї». А що? Ви його вже застосовуєте?
— Подробиці мені невідомі. Це була Ідея Гібаряна. Він розпочав разом з Сарторіусом. Але звідки ти про це знаєш?
Я знизав плечима.
— Тобі невідомі подробиці? Але ж ти повинен був брати в цьому участь, це входить у коло твоїх… — Я не докінчив.
Снаут мовчав. Гудіння кондиціонерів змовкло, температура трималася на стерпному рівні. В повітрі висів тільки безперервний високий звук, що дуже скидався на дзижчання мухи, яка заплуталася в павутинні. Снаут підвівся, підійшов до пульта керування й знічев’я почав клацати перемикачами — головний рубильник перебував у нульовому положенні. Трохи перегодя Снаут, не повертаючи голови, зауважив:
— Треба буде виконати всі формальності щодо цього… ну та ти знаєш.
— Так?
Він обернувся до мене. Очі його зблиснули люттю. Не можу сказати, що я навмисне намагався вивести його з рівноваги, але, нічого не розуміючи в грі, яка тут велася, волів поводитися стримано. Його гострий борлак ходив над чорним коміром светра.