— Ти був у Гібаряна, — сказав раптом Снаут.
Це не було запитання. Звівши брови, я спокійно дивився йому в вічі.
— Був у його кімнаті, — повторив він.
Я кинув, мовби кажучи: «Припустимо. Ну то й що?» Мені хотілося почути, що він казатиме далі.
— Хто там іще був? — запитав Снаут.
Він знав про неї!!!
— Ніхто. А хто там міг бути? — запитав я.
— Тоді чому ти мене не впустив?
Я осміхнувся,
— Бо злякався. Ти сам мене остерігав. Тож коли ручка повернулась, я інстинктивно придержав її. Чому ти не сказав, що це ти? Я був би тебе впустив.
— Я думав, що там Сарторіус, — невпевнено сказав Снаут.
— Ну то й що?
— Як ти гадаєш… що там сталося? — відповів він запитанням на запитання.
Я вмить повагався, а тоді сказав:
— Ти маєш знати це краще, ніж я. Де він?
— У холодильнику, — випалив Снаут. — Ми відразу ж перенесли його туди вранці… Спека ж…
— Де ти його знайшов?
— У шафі.
— У шафі? Він був уже мертвий?
— Серце ще билось, але він уже не дихав. Це була агонія.
— Ти пробував його врятувати?
— Ні.
— Чому?
— Я не встиг, — відповів Снаут після короткої паузи. — Він помер раніше, ніж я його поклав.
— Він стояв у шафі? Між комбінезонами?
— Так.
Снаут підійшов до невеличкого столика в кутку, взяв з нього аркуш паперу й поклав переді мною.
— Я накидав попередній акт, — сказав він. — Це навіть добре, що ти оглянув його кімнату. Причина смерті — ін’єкція смертельної дози перносталу. Тут написано…
Я перебіг очима короткий текст.
— Самогубство… — тихо мовив я. — А причина?
— Нервовий розлад… депресія… чи як це ще називається. Ти розумієшся на цьому краще, ніж я.
— Я розуміюся тільки на тому, що бачу сам, — заперечив я, звівши на Снаута очі, бо він стояв наді мною.
— Що ти хочеш цим сказати? — спокійно запитав він.
— Гібарян увів собі перностал і сховався в шафу. Так? Якщо так, то це не депресія і не нервовий розлад, а гострий психоз. Паранойя… Йому, мабуть, здавалося, що він щось бачить… — провадив я дедалі повільніше, не спускаючи зі Снаута пильного погляду.
Він підійшов до пульта передавача й знову почав клацати перемикачами.
— Тут стоїть тільки твій підпис, — заговорив я після короткої мовчанки, — А Сарторіус?
— Він у лабораторії. Я тобі вже казав. Не виходить звідти й на хвилину. Я гадаю…
— Що?
— Що він замкнувся.
— Замкнувся? Ах, замкнувся. Он як! Може, ще й забарикадувався?
— Цілком можливо, що й забарикадувався,
— Снаут… — почав я, — на станції хтось є.
— Ти бачив?!
Він дивився на мене, ледь нахилившись.
— Ти мене остерігав. Від кого? Це галюцинація?
— Що ти бачив?
— Це людина, так?
Снаут мовчав, відвернувшись до стіни, мовби не хотів, щоб я бачив його обличчя, й тарабанив пальцями по металевій перегородці. Я глянув на його руки. На них уже не було слідів крові. І тут у мене сяйнув здогад.
— Це особа реальна, — сказав я тихо, майже пошепки, ніби відкриваючи йому таємницю, яку хтось міг підслухати. — Так? До неї можна доторкнутись. Її можна поранити… Останній раз ти бачив її сьогодні.
— Звідки ти знаєш?!
Снаут не обертався. Стояв, притиснувшись грудьми до стіни. Здавалося, мої слова прибили його до неї.
— Перед тим, як я прилетів… Незадовго до того?..
Снаут зіщулився, немовби очікував удару. Я побачив його знавіснілі очі.
— Ти?! — видушив він із себе. — А хто ти такий?
Здавалося, він зараз кинеться на мене. Цього я не сподівався. Все полетіло шкереберть. Він не вірив, що я той, за кого себе видаю. Що це могло означати?! Снаут дивився на мене з невимовним жахом. Що це, божевілля? Отруєння? Цілком можливо. Але ж я бачив його — те страховище. Отже, я й сам… також?..
— Хто це був? — запитав я.
Мої слова трохи заспокоїли Снаута. Якусь хвилину він пильно, з недовірою дивився на мене. Та перш ніж він устиг розтулити рота, я зрозумів, що спроба моя марна: він нічого мені не скаже.
Снаут повільно сів у крісло і обхопив руками голову.
— Що тут коїться?.. — мовив він тихо. — Маячня якась…
— Хто це був? — знову запитав я.
— Якщо ти не знаєш… — буркнув він.
— То що?
— Нічого.
— Снаут, — сказав я, — ми з тобою надто далеко від дому. Давай відверто. Усе й так неймовірно заплутано.
— Чого ти від мене хочеш?
— Щоб ти сказав, кого бачив.
— А ти?.. — спитав він підозріло.
— Не лукав, Снаут. Я скажу тобі, і ти скажи мені. Можеш не турбуватись — я не вважатиму тебе психом, бо знаю…