Не можу стверджувати, що чув те цілком виразно. Кров лилася з моїх обдертих до кісточок пальців — з такою шаленою похапливістю намагався я запустити ракету. Голубуватий відблиск упав на стіни, зі стартового майданчика під соплами завихорилися клуби пилюки, потім спалахнув сніп сліпучих іскор, і всі звуки перекрив високий, протяжний гул. Ракета піднялася на трьох язиках полум’я, які відразу ж злилися в один вогненний стовп, і лишаючи за собою тремтливе марево, вилетіли крізь стартову шахту. Заслінки миттю засунулись, автоматично ввімкнені компресори почали подавати до залу, в якому клубочився ядучий дим, свіже повітря. Та я всього цього не помічав. Спершись руками на пульт, ще відчуваючи на обличчі подих вогню, з присмаленим від гарячого випромінювання волоссям, я судорожно хапав ротом просякнуте гаром і характерним, озоновим запахом повітря. Хоч у момент старту ракети я мимоволі заплющив очі, реактивне полум’я все ж таки осліпило мене. Кілька хвилин перед очима пливли чорні, червоні й золоті кола. Та поступово вони розтанули. Дим, пилюка й туман зникали — їх з протяжним стогоном утягували вентиляційні труби. Перше, що я побачив, був зелений екран радара. Я почав шукати ракету, водячи радіолокатором. А коли нарешті піймав її, вона була вже за межами атмосфери. Ще ніколи в житті мені не доводилося запускати ракету так похапливо, наосліп, не маючи ані найменшого уявлення, ні якого їй надати прискорення, ні взагалі куди спрямовувати. Я подумав, що найпростіше буде вивести ракету на орбіту довкола Соляріса, на висоту приблизно тисячі кілометрів; тоді я зможу вимкнути двигуни: вони працювали надто довго, тож я не мав певності, що не станеться катастрофа, наслідки якої важко навіть уявити. Тисячокілометрова орбіта, як я пересвідчився, перевіривши за таблицею, була стаціонарна. Щиро кажучи, вона теж нічого не гарантувала; але іншого виходу в цій ситуації я не бачив.
У мене не вистачало відваги ввімкнути репродуктор, який я вимкнув відразу ж після старту. Я зробив би все, що завгодно, аби тільки не чути більше цього жахливого голосу, в якому вже не лишилося нічого людського. Всі маски, — це я міг сказати собі тепер напевно, — було зірвано, і крізь личину Гері почало прозирати інше, дійсне обличчя, перед яким альтернатива божевілля справді видавалася порятунком.
Була рівно перша година, коли я покинув ракетодром.
«МАЛИЙ АПОКРИФ»
Обличчя й руки в мене були обпечені. Я пригадав, що, шукаючи снотворне для Гері (якби я тільки міг, то посміявся б тепер з власної наївності), помітив в аптечці слоїчок мазі від опіків, і пішов до себе. Відчинивши двері, я побачив при червоному світлі заходу, що в кріслі, перед яким недавно стояла навколішки Гері, хтось сидить. Я відсахнувся, ладен кинутись навтіки, і заціпенів від жаху; це тривало всього якусь мить. Той, хто сидів, підвів голову, і я впізнав Снаута. Заклавши ногу на ногу й повернувшись до мене спиною (на ньому були ті самі полотняні штани, пропалені реактивами), він гортав якісь папери — ціла купа їх лежала поруч на столику. Помітивши мою присутність, Снаут відклав папери і якусь хвилину похмуро розглядав мене понад опущеними на кінчик носа окулярами.
Я мовчки підійшов до умивальника, вийняв з аптечки напіврідку мазь і заходився змащувати нею найбільш попечені місця на лобі й щоках. На щастя, обличчя моє не дуже запухло, а очі не зачепило зовсім — я встиг міцно їх заплющити. Кілька великих пухирів на скроні й щоці я проколов стерильною голкою для ін’єкцій і видавив з, них сукровицю. Потім наліпив на обличчя два просочені маззю шматки марлі. Снаут весь час пильно за мною стежив. Та я не звертав на нього ніякісінької уваги. А коли нарешті закінчив цю процедуру, — обличчя моє пекло вогнем і чимдалі дужче, — то сів у друге крісло, прибравши з нього плаття Гері. Звичайнісіньке плаття, тільки без застібки.
Снаут, склавши руки на кістлявому коліні, критично спостерігав за кожним моїм рухом.
— Ну що, погомонимо? — запитав він, коли я сів.
Я мовчав, притискаючи марлю, яка почала сповзати з моєї щоки.
— У нас були гості, га?
— Так, — відповів я сухо, не маючи ані найменшого бажання підлаштовуватися під його тон.
— І нам пощастило їх спекатись? Ну, ну, ти, бачу, рішуче за це взявся.
Снаут торкнувся свого облупленого лоба, на якому вже з’явилися рожеві плями молоденької шкіри. Я отетеріло дивився на них. Чому досі ця так звана Снаутова й Сарторіусова засмага не спонукала мене замислитись? Я весь час вважав, що це від сонця, але ж на Солярісі ніхто не загоряє…