— Ну як?.. — запитав він.
Я знизав плечима.
— Ці рентгенівські проповіді про досконалість людини я вважаю блазенством. І ти теж. Може, ні?
— Так?
— Так.
— Дуже добре, — сказав Снаут і всміхнувся, немовби я виправдав його сподівання. —
Отже, ти проти цього наміру Сарторіуса?
Я ще не розумів, як це сталось, але в його погляді прочитав, що він загнав мене туди, куди хотів. Я мовчав, бо що тут можна було сказати?
— Чудово, — мовив він. — Є ще один проект. Перемонтувати апарат Роше.
— Анігілятор?
— Так. Сарторіус уже зробив попередні розрахунки. Це цілком реально. І навіть не потрібна буде велика потужність. Апарат працюватиме цілодобово, необмежений час, створюючи антиполе.
— Стри… стривай! Як ти це собі уявляєш?!
— Дуже просто. Це буде нейтринне антиполе. Звичайна матерія залишається без змін.
Знищенню підлягають тільки… нейтринні системи. Розумієш?
Снаут задоволено посміхнувся. Я сидів приголомшений. За хвилину він перестав посміхатися, пильно глянув на мене, наморщивши лоба, й чекав.
— Отже, перший проект — «Думка» — ми відкидаємо. А другий? Сарторіус уже над ним працює. Назвемо його «Свобода».
Я на мить заплющив очі. І раптом у мене сяйнув здогад: Снаут — не фізик;
Сарторіус вимкнув або розбив відеофон. Та це ж чудово!
— Я назвав би його інакше — «Бійня»… — неквапливо проказав я.
— Ти теж не святий. Хіба ні? Тепер усе буде зовсім інакше. Ніяких «гостей», ніяких створінь F — нічого. Уже в ту мить, коли почнеться матеріалізація, настане розпад.
— Це непорозуміння, — усміхнувсь я, похитавши головою. Я був певен, що моя усмішка цілком природна. — йдеться не про докори сумління, а тільки про інстинкт самозбереження. Я не хочу вмирати, Снаут.
— Що?!.
Снаут вражено й підозріло дивився на мене. Я витяг з кишені зім’ятого папірця з формулами.
— Я теж думав про це. Ти що, здивований? Адже я перший висунув нейтринну гіпотезу. Хіба неправда? Дивись. Антиполе можна збудити. Для звичайної матерії воно безпечне. Це правда. Але в ту мить, коли настає дестабілізація, коли нейтринна структура розпадається, вивільнюється надлишок енергії зв’язку. Якщо на кожен кілограм маси в стані спокою припадає десять у восьмім степені ергів, то на кожне створіння F — п’ять — сім по десять у восьмім степені. Знаєш, що це означає? Еквівалент невеликому заряду урану, якби він вибухнув усередині станції.
— Що ти кажеш!.. Але ж… Сарторіус мав усе те врахувати…
— Не обов’язково, — заперечив я, лукаво усміхнувшись. — Бачиш, справа в тому, що Сарторіус належить до школи Фрезера і Кайоллі. Згідно з їхньою теорією, вся енергія зв’язку в момент розпаду вивільнюється у вигляді світлового випромінювання. Це був би просто сліпучий спалах, не зовсім, може, безпечний, але й не руйнівний. Є, однак, й інші гіпотези, інші теорії нейтринного поля. За Кайятом, Аваловим, за Сіоною, спектр випромінювання значно ширший, а максимум припадає на жорстке гамма-випромінювання. Добре, що Сарторіус вірить своїм учителям і їхнім теоріям, проте є й інші теорії, Снаут. І знаєш, що я тобі скажу?.. — спроквола мовив я, бачачи, що мої слова справляють на нього враження. — Треба взяти до уваги й Океан. Якщо вже він зробив те, що зробив, то, мабуть, застосував оптимальний метод. Інакше кажучи, його дії, як мені здається, є аргументом на користь тієї, другої школи — противників Сарторіуса.
— Покажи мені цього папірця, Кельвін…
Я подав йому аркушик. Снаут нахилив голову, намагаючись розібрати мої закарлючки.
— Що це таке? — показав він пальцем.
Я взяв у нього папірець.
— Це? Тензор трансмутації поля.
— Дай мені ці розрахунки.
— Навіщо? — запитав я, хоча знав, що він відповість.
— Треба показати їх Сарторіусові.
— Як хочеш, — байдуже відповів я. — Можеш узяти. Тільки май на увазі, що експериментально цього ніхто не перевіряв. Такі структури нам іще не відомі. Сарторіус вірить у Фрезера, а я розраховував за Сіоною. Він скаже, що я не фізик, і Сіона теж. Принаймні в його розумінні. Та це питання дискусійне. А мене не влаштовує дискусія, внаслідок якої я можу випаруватися для більшої слави Сарторіуса. Тебе я можу переконати, а його — ні. Навіть і не намагатимусь.
— Що ж ти хочеш зробити?.. Він працює над цим, — безбарвним голосом промовив Снаут, згорбившись весь і аж наче зів’явши.
Я не знав, чи можу розраховувати на його довір’я, але мені було вже однаково.
— Те, що робить людина, яку хочуть убити, — тихо відповів я.
— Спробую з ним зв’язатися. Може, він думає про якісь застережні заходи, — буркнув Снаут і підвів на мене очі: — Слухай, а якщо все-таки… Той перший проект, га? Сарторіус погодиться. Напевно. Тут… принаймні є… якийсь шанс…