— Знаєш, — сказала Гері, — я хочу запитати тебе ще… Я… дуже на неї… схожа?
— Була дуже схожа, — відповів я, — а тепер уже не знаю.
— Тобто як?..
Гері підвелася з підлоги і втупилась у мене широко розплющеними очима.
— Ти її вже заступила,
— І ти певен, що ти не її, а мене?.. Мене?..
— Так. Тебе. Не знаю. Боюся, що якби ти й справді була нею, то я не зміг би тебе кохати.
— Чому?
— Бо я скоїв щось жахливе.
— Щодо неї?
— Так. Коли ми були…
— Не треба.
— Чому?
— Бо я хочу, щоб ти знав: я — це не вона.
РОЗМОВА
На другий день, повернувшись з обіду, я знайшов на столі під ілюмінатором записку від Снаута. Він повідомляв, що Сарторіус тимчасово припинив роботу над анігілятором, щоб ще раз і востаннє дослідити, як на Океан вплине пучок жорсткого випромінювання.
— Люба, — сказав я Гері, — мені треба піти до Снаута.
Червона заграва палала в ілюмінаторі й поділяла кімнату на дві частини. Ми з Гері були в блакитній тіні. Здавалося, що все поза нею мідяне, навіть книжки, тож досить якійсь із них упасти з полиці, і вона забрязкотить.
— Ідеться про той експеримент. Тільки не знаю, як це краще зробити. Я волів би, розумієш…
— Не виправдовуйся, Крісе. Я б і сама хотіла… Якби тільки ненадовго…
— Ну, якийсь час доведеться згаяти, — відповів я. — Послухай, а може, ти підеш зі мною й почекаєш у коридорі?
— Гаразд. А якщо я не витримаю?
— А як це, до речі, з тобою відбувається? — запитав я й квапливо додав: — Я питаю не з цікавості, розумієш, але, може, розібравшись у цьому, ти могла б сама усе те перебороти.
— Я боюся, — відповіла Гері, і обличчя її вкрилось ледь помітною блідістю. — Я навіть не можу сказати, чого боюся, власне, не боюся, а тільки… наче кудись щезаю. До того ж в останню мить я відчуваю ще такий сором… Як тобі все це пояснити… А потім уже нічого нема. Через те я й думала, що це якась хвороба… — тихо закінчила вона й здригнулася.
— Певно, таке відбувається тільки тут, на цій клятій станції, — мовив я. — Щодо мене, то я постараюсь зробити все, щоб ми її якнайшвидше залишили.
— Ти думаєш, що це можливо? — Гері широко розплющила очі.
— А чому б ні? Кінець кінцем, я до неї не прикутий… А втім, це залежатиме також від того, що? ми вирішимо із Снаутом. Як ти гадаєш, скільки ти зможеш пробути сама?
— Це залежить… — неквапливо почала Гері І опустила голову. — Якщо я чутиму твій голос, то, мабуть, справлюся з собою.
— Тобі краще не слухати нашу розмову. Ні, в мене від тебе немає ніяких таємниць, але я не знаю, не можу знати, що скаже Снаут.
— Нічого більше не говори, Крісе. Я розумію. Гаразд. Я стану так, щоб чути тільки звук твого голосу, — цього з мене цілком вистачить.
— Тоді я зараз подзвоню йому з лабораторії. Двері залишу відчиненими.
Гері мовчки кивнула головою. Я пройшов крізь стіну червоного сонячного проміння і опинився в коридорі — через контраст він видався мені майже чорним, хоч там горіли лампи. Двері до маленької лабораторії були відчинені. Блискучі скалки посудини Дьюара, які лежали на підлозі під величезними резервуарами з рідким киснем, ураз нагадали мені про нічну пригоду. Коли я зняв трубку й набрав номер радіостанції, маленький екран заяснів. Синювата плівка світла, яка немовби вкривала зсередини матове скло, тріснула, і Снаут, перехилившись через підлокітник високого крісла, зазирнув мені просто в очі.
— Вітаю, — сказав він.
— Я прочитав записку й хотів би поговорити з тобою. Можна прийти?
— Можна. Зараз?
— Так.
— Будь ласка. Ти прийдеш… не сам?
— Ні, сам.
Його бронзове від засмаги худе обличчя з глибокими поперечними зморшками на чолі, схилене набік у випуклому склі, що надавало йому схожості з якоюсь дивовижною рибиною в акваріумі, набрало багатозначного виразу.
— Ну, ну, — закивав він головою. — Чекаю.