Я намагався розплющити очі, але вони знову заплющувались. Незчувсь, як і заснув.
Розбудив мене червоний світанок. Голова, здавалось, була налита свинцем, шия не згиналася, немовби всі хребці зрослись. Я не міг поворушити шорстким язиком. «Може, я чимось отруївся», — подумав я, насилу підводячи голову, і простяг руку до Гері. Рука намацала холодне простирало.
Я підхопився.
Ліжко було порожнє, в кімнаті — нікого. Сонце червоними дисками відбивалося в ілюмінаторі. Я скочив на підлогу. Мабуть, у мене був кумедний вигляд, бо я хитався, наче п’яний. Хапаючись за меблі, я добрався до шафи — в душовій не було нікого. В коридорі теж. У лабораторії — нікого.
— Гері!!! — закричав я посеред коридора, безладно розмахуючи руками. — Гері… — прохрипів я ще раз, про все вже здогадавшись.
Не пам’ятаю точно, що було потому. Мабуть, я бігав напівголий по всій станції, пригадую, кинувся навіть до холодильника, а потім до нижнього складу й гамселив кулаками в замкнені двері. Може, я був там навіть кілька разів. Трапи гули, я падав, підхоплювався, знову кудись мчав, аж поки нарешті дістався до прозорого щита, за яким був вихід назовні — подвійні броньовані двері. Я натискав на них щосили й кричав, благав, щоб усе це виявилося лише сном. Хтось уже якийсь час був поряд зі мною, стримував мене, кудись тягнув. Потім я опинився в маленькій лабораторії; моя сорочка була мокра від крижаної води, волосся злиплося, ніздрі і язик обпікав спирт; задихаючись, я напівлежав на чомусь холодному, металевому, а Снаут у своїх брудних полотняних штанях вовтузився біля шафки з ліками, щось там шукаючи; інструменти й скло страшенно бряжчали.
І раптом я побачив його перед собою; нахилившись, він пильно дивився мені в очі.
— Де вона?
— Її нема.
— Але… але ж Гері…
— Гері більше нема, — проказав він повільно, виразно, ще дужче наблизивши до мене своє обличчя, немовби хвилину тому завдав мені удару, а тепер хотів пересвідчитись, як це на мене вплинуло.
— Вона повернеться… — прошепотів я, заплющуючи очі.
І я вперше справді не боявся цього. Не боявся примарного повернення Гері. Не розумію, як міг його колись боятися!
— На, випий.
Снаут подав мені склянку з теплою рідиною. Я глянув на неї й раптом виплеснув рідину йому в обличчя. Він позадкував, протираючи очі, а коли розплющив їх, я вже стояв над ним. Він був такий маленький…
— Це ти?!
— Ти про що?
— Не прикидайся, сам знаєш, про що. Це ти розмовляв з нею тоді, вночі? І звелів їй дати мені снотворне, щоб… Що ви з нею зробили?! Кажи!!!
Снаут сягнув рукою в нагрудну кишеню і вийняв з неї зім’ятий конверт. Я вихопив його. Конверт був заклеєний, але не надписаний. Я розірвав папір. З конверта випав складений учетверо аркуш. Крупний, трохи дитячий почерк, нерівні рядки. Я впізнав руку Гері.
«Любий, я сама попросила про це. Він добрий. Це жахливо, що мені довелося вдатися до обману, але іншого виходу не було. Тепер ти зможеш зробити для мене тільки одне — слухайся його й бережи себе. Ти був дуже добрий».
Внизу стояло одне закреслене слово, проте мені вдалося його прочитати. «Гері» — написала вона, потім закреслила; була там іще одна літера, схожа чи то на «Г», чи то на «К», але теж закреслена. Я прочитав раз, удруге, потім іще раз. Я вже зовсім протверезів для того, щоб упадати в істерику, не міг ні кричати, ні навіть стогнати.
— Як? — прошепотів я. — Як?
— Потім, Кельвін. Заспокойся.
— Я вже заспокоївся. Кажи! Як?
— Анігіляція.
— Що? Але ж апарат?! — Мене аж підкинуло.
— Апарат Роше не годився. Сарторіус змонтував інший, спеціальний дестабілізатор.
Маленький. Радіус дії — всього кілька метрів.
— Що з нею?..
— Вона щезла. Спалах і повів вітру. Легкий повів вітру — і по всьому.
— Малий радіус дії, кажеш?
— Так. На великий забракло матеріалів.
На мене зненацька почали валитися стіни. Я заплющив очі.
— Боже… вона… повернеться, неодмінно повернеться…
— Ні.
— Ти цього певен?
— Так, Кельвін. Ти пам’ятаєш те шумовиння піни? Після цього вони вже не вертаються.
— Ніколи?
— Ніколи.
— Ти вбив її, — тихо сказав я.
— Так. А ти хіба не зробив би цього? На моєму місці?
Я підхопився й швидко заходив від стіни в куток і назад. Дев’ять кроків. Поворот. Знову дев’ять кроків…
Я зупинився перед Снаутом.
— Слухай, Снаут, давай подамо рапорт. Зажадаємо прямого зв’язку з Радою. Це неважко зробити. Вони погодяться. Мусять. Планету буде виключено з Конвенції Чотирьох. Усі засоби тут дозволені. Застосуємо генератори антиматерії. Думаєш, є щось таке, що може вистояти проти антиматерії? Нема нічого! Нічого! Нічого! — кричав я переможно, засліплений власними слізьми.