— Очисна апаратура теж? — стурбовано перепитав Кібернетик.
— Так. Може, її ще вдалося б полагодити, якби було чим. Але це зачароване коло: щоб привести в рух хоча б найпростіший ремонтний напівавтомат, потрібен струм, щоб мати струм, треба полагодити агрегат, а для цього, в свою чергу, потрібен напівавтомат.
— Ви тут без нас порадилися, зубри техніки? І що? Де промінь надії? — запитав Лікар, намащуючи товстий шар масла на сухарі й накладаючи зверху скибки шинки. Не чекаючи відповіді, він провадив далі: — Ще малим хлопцем я прочитав, мабуть, більше книжок про космонавтику, ніж важить наша небіжчиця, однак не знайшов там жодного оповідання чи історії, ба навіть жодного анекдоту про щось подібне до того, що спіткало нас. Чому — й сам не збагну!
— Тому що це нудно, — ущипливо зауважив Кібернетик.
— Так, це щось нове — міжпланетний Робінзон, — зауважив Лікар, загвинчуючи кришку термоса. — Коли я звідси повернуся на Землю, то постараюся це описати, якщо дозволить талант.
У каюті раптом запала тиша. Коли всі мовчки заходилися збирати бляшанки, Фізик зметикував, що їх можна заховати в шафу зі скафандрами. Щоб відчинити дверцята в підлозі, усім довелося відступити під стіну.
— А знаєте, коли ми вовтузилися на складі, то чули якісь дивні звуки, — повідомив Хімік.
— Які звуки?
— Якісь стогони й потріскування, немовби ракету здавлювало щось.
— Ти гадаєш, нас привалило якоюсь скелею? — звів брови Кібернетик.
— Ні, причина тут зовсім інша, — втрутився Інженер. — Зовнішня обшивка корабля при вторгненні в атмосферу планети нагрілася до дуже високої температури, ніс його, можливо, навіть оплавився, а тепер частини конструкції остигають, зміщуються, виникають внутрішні напруги, й звідси ці звуки. О, зараз теж чути, послухайте…
Усі принишкли в світлі ліхтарика, який лежав на пласкому крузі над люком. Усередині корабля почувся протяжний стогін, серія коротких, слабких потріскувань, після чого знову запала тиша.
— А може, це якийсь автомат? — з надією в голосі запитав Кібернетик.
— Ти ж сам бачив.
— Так, але ми не заглядали до відсіку резерву.
Кібернетик висунувся в темряву коридора й, стоячи на самісінькому краю кришки люка, крикнув:
— Автомати резерву!!
Голос його луною прокотився в замкнутому приміщенні. Йому відповіла тільки тиша.
— Ходи сюди, оглянемо як слід люк, — запропонував Інженер.
Опустившись навколішки перед плавно ввігнутою плитою й наблизивши очі аж до її ребра, він освітлював її сантиметр за сантиметром, водячи плямою світла вздовж ущільнень, які прокреслила дрібненька сітка тріщин.
— Всередині ніщо не розплавилося. А втім, нічого дивного — кераміт дуже погано проводить тепло.
— Може, спробуємо ще раз? — запропонував Лікар, поклавши долоню на ручку.
— Це ні до чого, — запротестував Хімік.
Інженер приклав долоню до кришки люка й підхопився з місця:
— Друзі, потрібна вода! Багато холодної води!
— Навіщо?
— Помацайте кришку — гаряча, правда ж?
До кришки доторкнулося кілька одночасно простягнених рук.
— Майже обпікає, — зауважив хтось.
— Це наше щастя!
— Тобто як?
— Корпус ракети розігрітий, він розширився, і кришка теж. Якщо її охолоджувати, то вона стиснеться і, може, її вдасться відкрити.
— Вода — це мало. Може, є лід. Він повинен бути в морозилках, — сказав Координатор.
Фізик, Хімік, Кібернетик і Лікар один за одним позіскакували в коридор, який загув під вагою їхніх кроків. Координатор й Інженер залишилися біля люка.
— Піддасться, — мовив він тихо, ніби сам до себе.
— Якщо тільки не заплавилася, — буркнув Інженер. Розчепіривши руки, він водив ними по краю люка, перевіряючи його температуру. — Кераміт починає плавитися’ при температурі понад три тисячі сімсот градусів. Ти не помітив, скільки було на обшивці під кінець польоту?
— Під кінець польоту всі прилади показували дані минулого року. Коли ми ввімкнули гальмівні двигуни, було понад дві з половиною тисячі градусів, якщо я не помиляюся.
— Дві з половиною тисячі градусів — це ще не страшно!
— Так, але потім!
У цю мить над горизонтальним зламом кришки з’явилося розпашіле обличчя Хіміка. Ліхтарик, який висів у нього на шиї, гойдався, й світло стрибало по шматках льоду у відрі. Хімік подав відро Координаторові.
— Стривай-но… а як ми, власне, будемо охолоджувати… — занепокоєно мовив Інженер. — Хвилинку. — І зник у темряві.