2
Смеркалося. Чорна паща тунелю зяяла в пологому схилі невисокого пагорба. Люди стояли на самому його вершечку. Далі, аж до самого обрію, над яким сяяли перші зірки, простяглася величезна рівнина. Подекуди вдалечині бовваніли якісь невиразні, стрункі, схожі на дерева силуети. Світла, яке посилала низька смуга заходу, було вже так мало, що всі барви довкола зливалися в суцільну сіру пелену. Ліворуч від непорушно застиглих людей похило стримів гігантський циліндричний корпус ракети. Інженер прикинув у думці його довжину: сімдесят метрів — отже, при падінні вона зарилася в глибину пагорба більш як на сорок метрів. Однак у цю хвилину ніхто не звернув уваги на велетенську чорну трубу, що вимальовувалася на тлі неба, трубу з безпорадно задертими вгору гільзами стернових сопел. Люди глибоко вдихали холодне повітря з ледве відчутним незнайомим, невиразним запахом і мовчки дивилися вперед. Тільки тепер їх охопило почуття повної безпорадності — залізні мотики, здавалося, самі повнпадали їм з рук. Вони стояли, повільно окидаючи очима неозорий простір — порожній, з обрієм, що губився в пітьмі, із зорями, що ліниво й розмірено мерехтіли у височині.
— Полярна? — озвався раптом Хімік, несвідомо знизивши голос, і показав на далеку зірку, що слабо мерехтіла в темному небі на сході.
— Ні, звідси її не видно — ми зараз… так, над нами південний полюс Галактики. Хвилинку… десь повинен бути Південний Хрест…
Задерши голови, всі вдивлялися в майже зовсім чорне небо, що іскрилося яскравими сузір’ями. Показуючи на них пальцями, пригадували їхні назви і на хвилину аж наче трохи пожвавішали, бо тільки зорі над цією мертвою, пустельною рівниною не були для них чимось зовсім чужим.
— Стає щораз холодніше, як у пустелі, — сказав Координатор.
— Не страшно — сьогодні ми все одно нічого вже не зробимо. Треба вертатися в ракету.
— Що? До цього склепу?! — обурився Кібернетик.
— Якби не цей склеп, ми загинули б тут щонайпізніше через два дні, — холодно осадив його Координатор. — Не поводьтесь як діти.
Не сказавши більше й слова, він обернувся, повільно підійшов до отвору, чорна пляма якого ледь помітно вимальовувалася за кілька метрів на схилі пагорба, і, спустивши ноги вниз, пірнув у тунель. Якусь мить іще видно було його голову, а потім щезла й вона. Ті, що лишились, мовчки ззирнулися.
— Ходімо, — напівзапитливо-напівствердно буркнув Фізик.
Трохи повагавшись, усі рушили слідом за ним. Поки і ерші вповзали в тісну діру, Інженер, який, чекаючи своєї черги, стояв поруч Кібернетика, запитав:
— Ти помітив, як дивно пахне тут повітря?
— Так. Воно якесь гірке… Ти знаєш його склад?
— Він схожий на земний. Є ще якась домішка, проте вона нешкідлива. Зараз не пригадую. Всі дані в такому маленькому зеленому томику, на другій полиці в бібліо…
Він змовк, згадавши раптом, що сам засипав бібліотеку купами мергелю.
— А хай йому… — сказав без ніякої злості, з великим сумом і почав протискуватися в чорне нутро тунелю.
Кібернетик, лишившись сам-один, раптом відчув себе ніяково. Це був не страх, а гнітюче почуття загубленості, неймовірної чужості пейзажу, до того ж у необхідності повертатися в глиб глинистого тунелю було щось принизливе. «Мов ті черв’яки», — подумав він і, схиливши голову, слідом за Інженером протиснувся в тунель. Однак не витримав і, вже пірнувши в отвір по плечі, підніс голову, глянув угору й попрощався поглядом з зірками, які спокійно блимали на небозводі.
Другого дня дехто запропонував винести харчі на поверхню, щоб поснідати там, але Координатор заперечував — мовляв, це тільки завдасть їм зайвого клопоту. Отож рони снідали при світлі двох ліхтариків під кришкою люка, запиваючи вже зовсім прохололою кавою.