На якийсь час повисло мовчання, а потім вона продовжувала:
— З вашої сторони було б дуже нерозумно перетинати знаки без нашої згоди.
— Я зрозумів, пані Даггет.
При світлі багаття лице гостя залишалося незворушним. Потім голубі очі повернулись у бік Дженнсен, слабка посмішка торкнула губи, хоча виразу обличчя залишалося серйозним.
— Ви дивна дівчина, Дженнсен Даггет. Повна загадок… Сьогодні я буду спати в безпеці.
— От і добре, — сказала мати, — крім вечері, я принесла трави, які допоможуть вам заснути.
Тримаючи в одній руці миску, повну смаженої риби, іншою рукою вона взяла Дженнсен за лікоть, підвела до багаття і посадила поруч з собою, напротии Себастяна. Судячи з серйозного виразу його обличчя, жінки досягли своєї мети.
Мати глянула на Дженнсен і посміхнулася їй так, щоб гість не бачив. Дженнсен все зробила вірно.
Простягнувши Себастяну миску з рибою, мати сказала:
— Я хочу подякувати вам, молодий чоловік, за те, що ви зробили сьогодні для Дженнсен.
— Мене звуть Себастян, з вашого дозволу.
— Так, Дженнсен мені говорила.
— Я допоміг із задоволенням. Насправді це була допомога і мені самому. Мені б зовсім не хотілося, щоб за мною полювали д'харіанські солдати.
— Візьміть ось цей шматок зверху. Він з травами, які допоможуть вам заснути, — зауважила мати.
Себастян проткнув ножем зазначений шматок. Дженнсен взялася за інший, попередньо витерши лезо ножа об спідницю.
— Дженнсен сказала мені, ви не з Д'хари. — Гість поглянув на господиню:
— Вірно.
— Мені, чесно кажучи, важко в це повірити. Кордони Д'хари непрохідні. За все моє життя ніхто не зміг подолати їх. Як же вам вдалося?
Зубами Себастян зняв з ножа шматок риби. Щоб остудити, поганяв повітря між зубами. Прожувавши рибу, змахнув лезом ножа:
— Скільки часу ви знаходитесь тут, в глибокому лісі? Без людей, без новин… Дуже давно, я вважаю. Тоді ясно, чому ви не знаєте, що з деяких пір бар'єр зник.
Мати з дочкою сприйняли цю приголомшливу новину, в яку важко було повірити, мовчки. І так само мовчки почали уявляти можливості, які відкривалися в зв'язку з цим перед ними.
Вперше за все життя втеча стала здаватися Дженнсен реальною. Нездійсненна мрія всього їхнього життя раптом виявилася на відстані однієї подорожі. Раніше вони мандрували, щоб сховатися. Тепер, здавалося, в цих мандрах, нарешті, буде поставлена крапка.
— Себастян, — сказала мати. — Чому ви допомогли сьогодні Дженнсен?
— Я люблю допомагати людям. Їй потрібна була допомога. Я зрозумів, наскільки вона налякана, хоча солдат і був мертвий. — Мандрівник посміхнувся Дженнсен. — Вона дуже мила. Я хотів їй допомогти. А крім того, — додав він, — я не дуже жалую д'харіанських солдатів.
Господиня жестом вказала на миску з рибою. Піднявши миску, гість підчепив ножем ще один шматок.
— Пані Даггет, так я дуже скоро засну. Чому б вам просто не сказати, що у вас на думці?
— За нами полюють д'харіанські солдати.
— Чому?
— Ця історія зайняла б цілу ніч. В залежності від того, чим ця ніч закінчиться, ви зможете, ймовірно, почути суть, але зараз важливе одне: нас переслідують. І більше Дженнсен, ніж мене. Якщо солдати зловлять нас, вона буде убита.
Уста господині вимовили останню фразу легко і просто.
Однак Себастян подумав, що тепер вбити Дженнсен буде зовсім не просто. І тому, хто спробує, нагородою стане смерть. Він глянув на дівчину:
— Мені б це навряд чи припало до смаку.
— Ну, значить, у всіх нас смаки збігаються, — тихо промовила мати.
— Ось чому ви такі дружні, і у вас завжди при собі ножі…
— Саме, — сказала мати.
— Я не зовсім розумію… — Себастян знову глянув на Дженнсен. — Ви побоюєтеся, що солдати знайдуть вас. Але д'харіанські солдати — не така вже й рідкість. Я бачив, як ви були сьогодні налякані. Чому саме цей солдат налякав вас так сильно?
Дженнсен поклала в багаття товсту гілку, радіючи з того, що розмову веде мати. Бетті забекала, вимагаючи морквини або хоча б трішки уваги. Курки буркотливо квоктали через світло й голоси.
— Дженнсен, — сказала мати. — Покажи Себастяну папірець, який ти знайшла у загиблого солдата.
Приголомшена Дженнсен дочекалася, поки мати не подивилася в її бік. Вони обмінялися поглядами, і дочка зрозуміла, що мати має намір використати шанс, але для цього треба розповісти мандрівникові хоч що-небудь.
Тоді дівчина витягла зім'ятий аркуш паперу з кишені і простягнула його Себастяну:
— Я знайшла його у д'харіанського солдата. — У неї перехопило подих від спогаду про моторошного мерця. — Буквально за секунду перед тим, як ви з'явилися.