— Покваптеся, Дженнсен! Швидко беріть все, що хочете.
Себастян обнишпорив мертвих, виймаючи гроші і засовуючи в свої кишені. Потім відстебнув всі чотири ножі. Жоден з них не був такий хороший, як той, що висів тепер на поясі Дженнсен, той, з химерною буквою «Р» на рукояті, той, яким скористалася мати.
Тим не менш Себастян запхав всі чотири ножа в бічну кишеню заплічників і знову попросив Дженнсен поквапитися. Поки він відстібав меч, який сподобався йому, у одного з солдатів, Дженнсен підійшла до столу. Набрала жменю свічок, заштовхала їх у свій мішок. Себастян повісив меч на пояс, в компанію до решти своєї зброї. Дженнсен зібрала посуд для готування їжі та пару мисок, засунула все в заплічник. Вона не цілком усвідомлювала, що саме бере з собою — підбирала те, що траплялося на очі.
Себастян підняв мішок Дженнсен, просунув її праву руку в лямку, як ніби перед ним була лялька з тряпок. Потім просунув ліву руку в іншу лямку і накинув Дженнсен на плечі плащ. Насунув їй на голову капюшон і підіткнув руде волосся, яке вибилися з-під нього. Потім взяв у руку заплічний мішок матері і, різко смикнувши, визволив з черепа солдата свою сокиру. Прикріпивши сокиру до пояса, він підштовхнув Дженнсен до дверей.
— Хочете взяти ще що-небудь з дому, поки ми не пішли?
Дженнсен озиралася через плече, назад, на матір, яка лежала на підлозі.
— Вона пішла, Дженнсен, Милостиві духи зараз піклуються про неї. Тепер вона дивиться згори на вас і посміхається.
Дженнсен підняла на нього очі:
— Правда? Ви думаєте — це так?
— Так. Вона зараз у кращому світі. Вона веліла нам іти звідси. Нам треба робити так, як вона веліла.
У найкращому зі світів… Дженнсен вхопилася за цю думку. Її світ тримався тільки на стражданнях.
Вона рушила в бік дверей, слідом за Себастяном, переступаючи через закривавлені тіла, через розкинуті руки й ноги. Вона була занадто налякана, щоб звертати увагу на що-небудь, серце її ще занадто боліло, щоб повнитися іншими почуттями. Здавалося, в голові у неї все перемішалося. Вона завжди пишалася тим, що відрізнялася здатністю чітко мислити. Куди ж поділося її розсудливість?
Вже під дощем Себастян потягнув її за руку до стежки, що спускалася вниз.
— Бетті, — сказала вона, впираючись. — Ми повинні взяти Бетті.
Себастян напружено подивився на стежку, потім на печеру.
— Не думаю, що нам варто зараз піклуватися про козу. Але от свої речі мені взяти треба.
Дженнсен побачила, що він стоїть під проливним дощем без плаща, вже промокнувши до кісток. Їй спало на думку, що не одна вона втратила здатність тверезо мислити. Себастян настільки налаштувався на порятунок втечею, що ледь не забув про власні речі. Це означало б для нього смерть. А вона не може дозволити йому померти!..
І Дженнсен кинулася назад, у будинок, не відгукуючись на відчайдушні заклики Себастяна. Опинившись всередині, вона підбігла до дерев'яної скриньки біля дверей, в якому зберігалися дві накидки з овечої шкури, згорнуті і пов'язані, приготовані на випадок, якщо їм з матір'ю доведеться спішно тікати.
Себастян, стоячи у дверному прорізі, дивився на неї з нетерпінням, але не сказав ні слова, коли побачив, що вона робить.
Потім вони кинулися до печери.
Вогонь ще потріскував. Бетті ходила по хліву і тремтіла, але не мекала — наче знала, що сталося щось жахливе.
— Обсушитися би трохи, — сказала Дженнсен.
— У нас немає часу! Ми повинні йти. Вони можуть з'явитися в будь-який момент.
— Ви замерзнете і помрете, якщо не обсушитесь. І у втечі не буде сенсу. Мертвий — він скрізь мертвий.
Проявлена здатність розсудливо міркувати здивувала її саму.
Дженнсен поклала на солому згорнуті в рулон накидки з овечої шкури і зайнялася розв'язувати вузли.
— Це нас вбереже від дощу, але спочатку треба обсохнути, інакше ви не зможете зігрітися.
Себастян кивав, погоджуючись, тремтів не перестаючи і потирав руки над багаттям. Розумність слів Дженнсен, нарешті, дійшла до його свідомості. А та дивувалася, як йому вдалося зробити те, що він зробив, при такому нападі лихоманки і прийнятих снодійних травах.
Страх всьому причиною, здогадалася вона. Страх, що доводить до несамовитості…
Це було їй зрозуміло.
У неї боліло все тіло. Було багато ударів, та ще кровоточило плече. Рана не була небезпечною, але неприємно пульсувала. Стан жаху, в якому знаходилася Дженнсен під час сутички, втомив і спустошив її. Хотілося просто лягти й заплакати, але ж мати звеліла йти звідси. Зараз тільки слова, сказані матір'ю, спонукали Дженнсен на якісь дії. Без цих слів вона б просто не змогла рухатися. І тепер просто робила те, що веліла мати.