Темна поверхня скелі, яка здіймалася вгору, блищала під дощем. Вітер обвівав пустельний яр — тільки дівчина і двоє чоловіків. Один мертвий, інший живий. Ще будучи маленькою дитиною, Дженнсен не мала звички уявляти собі зловісних облич, що ховаються в нетрях лісу. Ось і зараз проміжки серед дерев були порожні…
Чоловік зупинився в дюжині кроків від неї. Судячи по позі, зупинив його зовсім не страх перед ножем у руці дівчини. Просто він побоювався викликати у неї ще більший переляк. Він невідривно дивився на неї, здавалося, задумавшись про щось своє. Але скоро відволікся від вивчення її обличчя, яке незрозуміло чому викликало його пильний інтерес.
— Я можу уявити собі, чому жінка лякається незнайомця, що раптово підійшов. Я хотів пройти мимо, щоб не турбувати вас, але побачив лежачого на землі чоловіка. І подумав… Може, тут потрібна моя допомога, подумав я, і помчав сюди.
Темно-зелений плащ облягав на вітрі його мускулисту фігуру. Потім вітер задер поли плаща, і Дженнсен розгледіла під ними добротний простий одяг. Лице під капюшоном було ледь помітним, але незнайомець явно і старанно посміхався. Втім, усмішка його була даниною ввічливості, не більше.
— Він мертвий… — Інших слів у Дженнсен не знайшлося.
Вона не звикла розмовляти з незнайомцями. Вона не звикла говорити з ким би то не було, крім своєї матері. Вона не була впевнена в тому, що саме говорять в даних обставинах.
— Мені дуже шкода… — Незнайомець злегка витягнув шию, намагаючись розгледіти людину, яка лежить на землі, але ближче не підійшов.
Дженнсен подумала про чималу тактовність людини, яка намагається не наближатися до дівчини, бачачи, що та явно нервує. І їй стало неприємно, що вона видала свої почуття. Раніше їй здавалося, що ніхто не зможе прочитати її думки з виразу обличчя. Незнайомець перевів пильний погляд з мерця на ніж Дженнсен, а потім на її обличчя:
— Гадаю, у вас була на це причина.
На секунду спантеличена, вона в кінці кінців вловила сенс сказаного і викрикнула:
— Я не вбивала його!
Чоловік знизав плечима:
— Прошу вибачення! Звідси мені важко судити, що трапилося.
Дженнсен виявила, що все ще тримає ніж спрямованим у бік незнайомця, відчула себе ніяково і опустила руку зі зброєю.
— Я не хочу, щоб ви… подумали, що я божевільна. Ви просто налякали мене до смерті.
Його посмішка стала щирою.
— Розумію. Я не в образі… Ну, і що ж тут сталося?
Дженнсен махнула вільною від зброї рукою в бік кручі:
— Я думаю, він впав звідти. У нього зламана шия. У всякому разі, я так думаю. Я тільки що побачила його. І не бачу ніяких інших слідів.
Поки Дженнсен повертала нож в піхви, прикріплені до поясу, незнайомець розглядав стрімчак.
— Добре, що я пішов по низу, а не по верхній стежці.
Дженнсен нахилила голову, якби запрошуючи його підійти до мерця.
— Я тут шукала… те, що допомогло б зрозуміти, хто він такий. Я подумала, що, може бути, мені слід… повідомити кому-небудь. Але я нічого не знайшла.
Чоловік попрямував до неї, його черевики рипіли по крупному гравії. Він опустився на коліна з іншого боку мертвого тіла. Напевно, йому здавалося передбачливим зберегти між собою та жінкою з ножем трохи простору, щоб вона не нервувала так сильно.
— Схоже, ви маєте рацію. Видно, що він знаходиться тут, принаймні, вже кілька годин.
— Я сьогодні вже проходила це місця. Ось мої сліди. І навколо більше немає нічиїх слідів. — Дженнсен махнула рукою в бік свого улову. — Коли я йшла на озеро, щоб перевірити вудки, його тут не було.
Незнайомець витягнув шию, щоб краще розгледіти застигле обличчя:
— Є якась ідея, хто це?
— Ні. Не маю поняття. Ясно тільки, що він — солдат.
Чоловік підняв на неї очі:
— А що за солдат, як ви думаєте?
Дженнсен насупилася:
— Що за солдат?.. Він солдат Д'хари. — Вона присіла навпочіпки, щоб подивитися незнайомцю в очі. — А от звідки ви прибули, якщо не впізнаєте д'харіанського солдата?
Незнайомець просунув руку під капюшон і потер шию:
— Я просто мандрівник, що проходив мимо.
По голосу було зрозуміло, що він втомився, та й виглядав він втомленим.
Його відповідь спантеличила Дженнсен.
— Де б я тільки не була, я ще не зустрічала людини, яка б не впізнала форму д'харіанського солдата! Як їх можна не впізнати?
— Я вперше в Д'харі.
— Це неможливо. Д'хара займає більшу частину світу.
На цей раз він посміхнувся, не в силах приховати, наскільки його розсмішили слова незнайомки.