— Мені б теж не хотілося цього. Я постараюся у що б то не стало знайти яке-небудь укриття.
Перш ніж він зробив крок, Дженнсен підняла руки і махнула рукою в інший бік. Пальці її тремтіли, але зовсім не від втоми.
— Ви могли б піти до мене додому.
— Ваша мати не буде проти?
Її мати… Та вона просто буде в жаху. Вона б ніколи не дозволила б незнайомцю залишитися на нічліг в їхньому будинку. Вона б не змогла очей зімкнути всю ніч, виявися поблизу чужий… Але якщо Себастян залишиться без укриття, він може померти. Мати Дженнсен не побажала б такого цій людині. У матері було добре серце. Саме ця доброта була причиною того, що вона так опікала доньку.
— Будиночок у нас маленький, але є печера, де ми тримаємо худобу. Якщо ви не проти, то можете поспати там. У печері зовсім не так погано, як може здатися. Я іноді там сплю, коли вдома мені здається тісно. Я б розвела для вас багаття. Буде тепло, і ви відпочинете… Адже вам це просто необхідно.
Він, схоже, не хотів приймати запрошення. Тоді Дженнсен підняла в'язку риби.
— Ми можемо нагодувати вас, — сказала вона, щоб пропозиція зазвучало ще заманливіше. — У вас, по крайній мірі, буде хороша їжа і відпочинок в теплі. Я думаю вам потрібно і те, і інше. Ви мені допомогли. Давайте і я вам допоможу.
Він вдячно посміхнувся їй:
— Ви — добра жінка, Дженнсен. Якщо ваша мати дозволить, я прийму запрошення.
Вона відкинула поли свого плаща, показуючи ніж у піхвах, заткнутий за пояс.
— Ми запропонуємо їй цей ніж, вона оцінить його по достоїнству.
Себастян посміхнувся по-доброму і весело — такою приємної посмішки Дженнсен ще ніколи не бачила.
— Не думаю, що двом жінкам, які вміють поводитися з ножем, доведеться трястися від страху перед незнайомцем, якого самого трясе в лихоманці.
Про це вже встигла подумати і Дженнсен, але не подала виду.
Вона сподівалася, що мати подивиться на майбутнє таким же чином.
— Отже, вирішено. Ходімо, поки дощ не розійшовся на всю силу.
Себастян прискорив крок, намагаючись встигати за нею. Вона взяла у нього з рук мішок загиблого солдата і повісила на своє плече. У Себастяна був власний заплічник та ще знайдена зброя. У теперішньому стані йому було достатньо і такого вантажу.
4
— Почекайте тут, — тихо попросила Дженнсен. — Я піду скажу їй, що у нас гість.
Себастян важко опустився на виступ скелі, який служив зручним сидінням.
— Ви просто скажіть їй, що я говорив. Скажіть, я зрозумію, якщо вона не захоче залишати на нічліг незнайомця. Я розумію, що це зовсім не безпідставний страх.
Дженнсен спрямувала на нього спокійний погляд і вимовила з розстановкою:
— У нас з матір'ю є причина не боятися відвідувачів.
Це не була бравада, і по її тону він це зрозумів. Вперше, з моменту зустрічі, в зазвичай спокійному погляд його блакитних очей промайнула невпевненість — отака тінь напруженості, якої не виявлялося, навіть коли Дженнсен оглядала при ньому ніж. Дівчина бачила, як він ламає голову, намагаючись зрозуміти, яку небезпеку вона може собою являти, і губи її торкнула усмішка.
— Не турбуйтеся! Тільки тим, хто хоче заподіяти нам зло, небезпечно перебувати тут.
Він підняв руки, показуючи, що здається:
— Ну, тоді я тут в такій же безпеці, як дитя в материнських руках.
Дженнсен залишила Себастяна чекати на уступі скелі, а сама пішла вгору по звивистій стежці, повз нависаючі гілля ялин. Ступаючи по перевитому корінню, як по східцях, вона піднімалася до будинку, який розташовувався під дубом на невеликому гірському виступі. Порослий травою майданчик в більш погожі дні був залитий сонцем. Тут було достатньо місця для випасу кози і декількох качок і курчат. Позаду будинку знаходилася крута скеля, яка не давала незваним гостям можливості підібратися з тилу. Єдиним підходом до будинку служила стежка, по якій і піднімалася зараз дівчина.
На випадок загрози мати з дочкою висікли в скелі добре приховані сходинки — ззаду, біля краю вузької скелі. Звиваючись далі, стежка йшла в сторону, перетинаючи оленячі стежки, і вела через ущелину і далі. Ця таємна стежка сама по собі була майже недоступна, по ній було неможливо пройти, якщо не знати точного маршруту в лабіринті стрімких скель, розколин і вузьких карнизів над краєм ущелини. А крім того, мати з дочкою подбали, щоб ключові частини маршруту були укриті буреломом і спеціально посадженими кущами.
З юних років Дженнсен з матір'ю часто переїжджали і ніколи не затримувалися довго на одному місці. Тут, однак, вони відчували себе в безпеці і прожили вже більше двох років. Жоден подорожній жодного разу ще не виявив їх укриття в горах — як траплялося в інших місцях, де їм довелося жити, — а жителі Бріартона, найближчого до них міста, ніколи не наважувалися заходити в темний, лякаючий ліс так далеко.