Дмитро ЗАТОНСЬКИЙ
СЬОМИЙ ХРЕСТ
Цю книжку присвячено мертвим і живим антифашистам Німеччини
ДІЙОВІ ОСОБИ:
ГЕОРГ ГАЙСЛЕР утік з концентраційного табору Вестгофен.
ВАЛЛАУ
БОЙТЛЕР
ПЕЛЬЦЕР
БЕЛЛОНІ теж утекли.
ФЮЛЬГРАБЕ
АЛЬДІНГЕР
ФАРЕНБЕРГ комендант табору у Вестгофені.
БУНЗЕН лейтенант у Вестгофені.
ЦІЛЛІХ шарфюрер у Вестгофені.
ФІШЕР
ОВЕРКАМП поліційні комісари.
ЕРНСТ чабан.
ФРАНЦ колишній Георгів друг, робітник на хімічних заводах у Гехсті.
ЛЕНІ колишня Георгова подруга.
ЕЛЛІ Георгова дружина.
Пан МЕТТЕНГАЙМЕР її батько
ГЕРМАН Франців друг, працює у Грізгаймі у залізничних майстернях.
ЕЛЬЗА його дружина.
ФРІЦ ГЕЛЬВІГ учень садівника.
Д-р ЛЕВЕНПІТАЙН лікар, єврей.
Мадам МАРЕЛЛІ кравчиня, шиє костюми для артистів.
ЛІЗЕЛЬ РЕДЕР
ПАУЛЬ РЕДЕР Георгові друзі юності.
КАТАРИНА ГРАББЕР Редерова тітка, власниця гаража.
ФІДЛЕР Редерів товариш по роботі
ГРЕТА його дружина.
Д-р КРЕСС
Пані КРЕСС
РАЙНГАРДТ Фідлерів друг.
Офіціантка.
Голландський човняр, який багато чим ризикує.
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Мабуть, у нашій країні ще ніколи не зрубували таких незвичайних дерев, як ті сім платанів, що росли побіля бокової стіни барака номер три. Їхні верхівки спиляли ще раніше, а чому — буде видно далі. На висоті плеча впоперек стовбурів поприбивали дошки, тому-то здалека платани скидалися на сім хрестів.
Новий комендант табору на прізвище Зоммерфельд звелів негайно порубати все те на дрова. Він був не схожий на свого попередника Фаренберга, вояку-ветерана, «завойовника Зелігенштадта», — його батько ще й досі утримує там на Ринковому майдані технічну контору. Новий комендант табору був до війни «африканцем» — офіцером колоніальних військ, а після війни разом із своїм колишнім майором Леттов-Форбеком брав участь у поході на червоний Гамбург. Про все це ми дізналися набагато пізніше. Попередній комендант був жорстокий самодур, з несподіваними вибухами люті, зате новий — людина розважлива, і всі його вчинки ми могли вгадати наперед. Від Фаренберга можна було щохвилини чекати, що. він раптом накаже всіх розстріляти, а Зоммерфельд міг звеліти вишикувати нас у шеренги і кожного четвертого розстріляти. Цього ми тоді ще теж не знали. А якби й знали!
Хіба від цього розвіялося б почуття, що пойняло нас, коли зрубали шість дерев, а потім ще й сьоме! Мізерна перемога, звичайно, адже ми так і лишилися безпорадними арештантами. І все-таки перемога, завдяки якій кожен знову відчув у собі силу, ту силу, яку ми так довго недооцінювали, наче вона була одною із найзвичайніших сил на землі, що їх можна виміряти й обчислити; насправді ж це єдина сила, що може нараз вирости безмірно й безконечно.
Того вечора в наших бараках вперше протопили. Погода саме змінилася. Тепер я вже не зовсім певний, чи кілька полін, кинутих до нашої чавунної грубки, справді були з тих дров. Але тоді ми гадали, що це саме так.
Ми збилися навколо грубки просушити наше манаття; незвичне видовище вогню збадьорило наші серця. Вартовий штурмовик повернувся до нас спиною, він мимоволі задивився у загратоване вікно. Легка, мов туман, сіра мряка раптом обернулася в зливу, шалені пориви вітру з дощем шмагали по стінах барака. Зрештою, і штурмовик, навіть найзапекліший штурмовик лише один раз на рік бачить, як починається осінь.
Поліна потріскували. З-під них вихопилися два сині язички полум’я — це розгорілось вугілля. Нам дали тільки п’ять лопаток вугілля, яке могло нагріти барак, де тягло холодом з кожної шпарки, лише на кілька хвилин, навіть одяг не просохне. Але ми про це ще не думали. Ми думали тоді про дрова, що згоряли на наших очах. Ганс, скоса зиркнувши на вартового, промовив тихо-тихо, самими губами:
— Потріскує.
— Сьомий, — сказав Ервін.
На всіх обличчях з’явилася гірка, якась дивна усмішка, що поєднувала непоєднанне: надію й зневіру, безсилля й мужність. Ми затамували віддих. Дощ порощав по дощаних стінах і по бляшаній покрівлі. Наймолодший з нас, Еріх, прижмуреним поглядом, єдиним скупим поглядом висловив усі найзаповітніші думи й сподівання, свої й наші. Де то він тепер?