Один із цих останніх — письменник і соціолог Ласло Радвані — стає згодом (1925 року) чоловіком Анни Зегерс.
По закінченні університету Зегерс подорожує по Бельгії, Франції, Австрії, Іспанії, Швейцарії, навіть відвідує Америку та острів Мартініку. Це збагатило її життєвий і культурний досвід, сприяло розширенню світоглядних обріїв.
То були буремні роки. Нещодавно відгриміла перша світова війна, під впливом революції в Росії спалахнули революції та повстання в багатьох європейських країнах. Силам реакції вдалося потопити в крові ці сміливі виступи народу. Однак це при зводило до ще більшого загострення імперіалістичних суперечностей. У Польщі, Угорщині, Болгарії до влади прийшли уряди відверто профашистського типу. Муссоліні підкорив собі Італію. Але боротьба не припинялася, вона швидше розгорталася, набираючи інших форм. Росли і зміцнювалися комуністичні партії в країнах капіталу і, усвідомлюючи помилки, долаючи упередження сектантського характеру, ставали більш зрілими ідеологічно, розширювали свій вплив на трудящий люд та прогресивну інтелігенцію.
Хоча часи повоєнного руйновища і химерної інфляції залишилися позаду, «стабільність» економічного і суспільного життя Німеччини була лише ілюзією «батьків» так званої «веймарської демократії»: ознаки наближення нової — на цей раз загальної — капіталістичної кризи ставали все виразнішими.
За таких умов прискорене розмежування не тільки політичних сил, але й літературно-мистецьких програм, художніх, естетичних уподобань було чимось цілком природним.
У 10-20-і роки в німецькій літературі та й мистецтві взагалі провідною течією був експресіонізм — напрямок, покликаний до життя в першу чергу неясним, але непозбутнім передчуттям того, що світ прямує до якихось неуникненних, трагічних, однак водночас і необхідних, оздоровчих змін. Світова війна, що вибухнула 1914 року, була немов підтвердженням цього на перший погляд «містичного», а насправді історично обумовленого передчуття, бо було воно нічим іншим, як інтуїтивною, можна б сказати, суто мистецькою формою проникнення в таємниці соціальних процесів, що назрівали, а подекуди вже й точилися в світі, який вступав у еру пролетарських революцій. Звідси й ті притаманні експресіонізмові риси — з одного боку, певна невпорядкованість, розбурханість, переважаюча «експресивність» художнього вислову, «космічна» узагальненість, абстрактність образів, піднесеність, гіперболізована патетичність, надто подекуди ускладнений символізм, а з другого боку — щирий і войовничий гуманізм, зненависть до війни, до гноблення людей і народів, вірність ідеалам свободи й рівності. Тим-то більшість експресіоністів (принаймні напочатку) з ентузіазмом вітала Жовтневу революцію, хоч і досить своєрідно, інколи навіть викривлено уявляла собі її мету і значення. Багато хто з представників так званого лівого крила німецького експресіонізму (з нього вийшли такі визначні поети, як Йоганнес Бехер, Еріх Мюзам, Ернст Толлер) став до лав Листопадової революції 1918 року в Німеччині.
Експресіоністські мотиви ще досить довгий час надихали соціалістичну поезію Бехера, вони назавжди, мабуть, лишилися невід’ємною складовою частиною реалістичної прози Леонгарда Франка, навіть значно пізніше — більш як через чверть століття — певною мірою відродилися у драматургії та новелістиці Вольфганга Борхерта. А все ж загалом уже наприкінці 20-х років експресіоністський вибух почуттів, символічне пророцтво кінця світу і початку світу поступалися перед хвилею так званої «нової Предметності» — напрямком, усередині якого існували як охоронницький натуралізм, так і реалістично тверезе бажання осягнути суперечливе навколишнє життя.
Наприкінці першого повоєнного десятиліття в німецькій літературі великої ваги набуває роман про першу світову війну.
Ще 1920 року Ернст Юнгер видав книгу «Серед сталевих бур», де війна поставала як подія страшна і кривава, але гідна «справжнього німця», як велике переживання і випробування нації, що гартує волю і серце. І чим далі, тим більше з’являлося в Юнгера послідовників — письменників шовіністичних, профашистських.
Слід назвати тут і Вернера Беймельбурга з його «Дуамоном» (1922) та «Загородним вогнем навколо Німеччини» (1929), і Едвіна Еріка Двінгера з його «Армією за колючим дротом» (1929), і Йозефа Магнуса Венера з його «Сьомою під Верденом» (1930). Але в першу чергу сюди належить, звичайно, Ганс Грімм з його «Народом без життєвого простору» (1926). Хоча книга ця має своєю темою не першу світову війну, а німецькі колоніальні завоювання в Африці, вона, проте, виправдовувала «німецьке право» на війну, так би мовити, у принципі, і її назва стала згодом гаслом націонал-соціалістів.