Лави німецької пролетарської літератури поповнювалися тоді переважно у два способи. З одного боку, то були постаті типу Віллі Бределя — кадрового робітника, ветерана-спартаківця, учасника гамбурзького повстання, редактора партійної газети «Гамбургер Фольксцайтунг». З другого — вихідці з дворян чи буржуазії на зразок Ренна або Зегерс (вони майже водночас прийшли в літературу і в Комуністичну партію: обоє стали її членами 1928 року, тобто того самого року, коли були надруковані їхні перші визначні твори). Шлях Йоганнеса Бехера, який був визначним експресіоністським поетом ще до того, як прийшов у революційну літературу, — не був для Німеччини 10-20-х років типовим.
Це вплинуло на характер молодої німецької пролетарської літератури. Вона, як правило, малопрофесійна. В цьому були і свої переваги, і вади. Непрофесійність надавала їй певної свіжості, але водночас бракувало подекуди мистецької впевненості, а інколи і справжньої художньої культури. І долати це відставання було тим важче, що за часів Веймарської республіки лінії розвитку пролетарської літератури і критичного реалізму майже не перехрещувалися. Певною мірою тут завинила взаємна упередженість: недовіра прихильників усталеного і традиційного до нового і безкомпромісного — з одного боку, та молоде, завзяте «лівацтво» — з другого.
Лише в тяжкі, трагічні роки гітлерівської диктатури, об’єднана спільною емігрантською долею і спільною метою антифашистської боротьби, прогресивна німецька література всіх напрямків почала розвиватися в процесі плідної взаємодії і справжнього взаємозбагачення. Це — одна з важливих причин її феноменальних успіхів і перемог. І справді: саме за умов, здавалося б, найменш сприятливих (бо була вона відірвана від живого національного грунту, бо бракувало їй і свогомовного читача, і відповідної видавничої бази) емігрантська література Німеччини залишилася і національною літературою (оскільки лише вона репрезентувала свій народ, хоч народ цей її і не знав), і всесвітньою (може, навіть ще більшою мірою, ніж у 20-і роки). Але ж було в неї те, чого, мабуть, не мала жодна література тогочасного Заходу: ясна, майже кінцева визначеність мети перед лицем скаженого ворога — не тільки власного, національного, а й ворога всього людства, кожного трудівника на всій великій землі. І це ламало всі кордони — зовнішні і внутрішні. Антифашистські емігранти різних гатунків разом видавали журнали, разом готували конгреси на захист культури, навіть разом воювали в Іспанії не тільки проти Франко, а й проти Гітлера. Отож і художня творчість їхня не могла не зазнати впливу їхнього спільного діяння. Стіна упередженості впала: один вчився у свого нового супутника ідейної сили й гарту, а цей переймав у того багатства віковічної культури. Так зростав новітній німецький реалізм. Звичайно, він і надалі не являв собою якоїсь літератури безконфліктного «єдиного потоку», але між соціалістичним і критичним началами в ньому вже не існувало більше нездоланної прірви.
Однак усе це сталося трохи пізніше. А в момент, коли молода Нетті Рейлінг під ім’ям Анни Зегерс щойно виходила на літературну путь, ситуація була ще така, як ми її накреслили вище.
Найперші, зовсім ще юнацькі спроби її пера («Найкращі легенди про розбійника Войнока», «Легенди про Артеміду», «Три дерева») майже не збереглися, бо хоча письменниця через багато років і видрукувала їх у збірках своїх оповідань, але, мабуть, у вигляді значно зміненому. Можна про них сказати лише, що були то твори досить романтичні, перейняті поезією і фантастикою, — одне слово, зовсім не з тими прикметами, які притаманні зрілій Анні Зегерс. Певною перехідною ланкою до цієї зрілості були дві новели: вже згадувана — «Грубеч» — і ще одна — «Ціглери», написана приблизно в той самий час, що й перша, але надрукована лиш 1930 року у збірці «На шляху до американського посольства».
Грубеч — таємничий волоцюга, що сіє навколо себе хаос і розклад, постать майже ірраціональна, створена під впливом як експресіонізму, так і фрейдистського психоаналізу. Але вже тут багато цілком реальних подробиць і епізодів, та й загальна картина — це відбиток того злиденного і злочинного життя, яке характерне для самісінького сйоду великого капіталістичного міста.