Ця інформація подіяла на службовців Компанії Арани, наче несподіваний вибух бомби. Хуан Тісон повідомив Роджера Кейсмента, що Віктор Маседо, дуже стривожений, скликає всіх начальників станцій, навіть найвіддаленіших, зібратися на збори в «Чоррері». Тісон справляв враження чоловіка, якого роздирає неподоланна суперечність. Він радів за честь своєї країни і з природженого почуття справедливості, що нарешті перуанський уряд вирішив діяти. З другого боку, він не міг не розуміти, що цей скандал може призвести до загибелі Перуанської Амазонської компанії, а отже, й до зруйнування його кар’єри. Одного вечора, перехиливши кілька келихів теплого віскі, Тісон признався Роджерові, що весь його статок, крім будинку в Лімі, укладений в акції Компанії.
Чутки та побоювання, спричинені новинами з Ліми, призвели до того, що барбадосці знову змінили своє рішення. Тепер вони знову хотіли їхати з Роджером. Вони боялися, що перуанські начальники спробують скинути із себе відповідальність за катування та вбивства аборигенів, зваливши провину на них, «чужоземних негрів», і хотіли якнайшвидше покинути Перу й повернутися на Барбадос. Вони помирали від невпевненості та страху.
Роджер Кейсмент, не кажучи про це нікому, подумав, що якщо вісімнадцятеро барбадосців прибудуть із ним в Іквітос, то може статися все що завгодно. Наприклад, Компанія зробить їх відповідальними за всі злочини й посадить їх до в’язниці, або підкупить, щоб вони змінили свої свідчення, і звинуватить Кейсмента в тому, що він їх перекрутив. Його рішення полягало в тому, що барбадосці, перш ніж прибути до Іквітоса, вийдуть на берег у якомусь із портів на території Бразилії і чекатимуть там, поки Роджер сяде на корабель «Атауальпа», на якому вирушить з Іквітоса до Європи, із зупинкою на Барбадосі. Він розповів про свій план Фредерікові Бішопу. Той погодився з планом Кейсмента, але сказав йому, що ліпше буде не розповідати про нього барбадосцям до останньої хвилини.
На пристані «Чоррери» панувала дивна атмосфера, коли відпливав «Ліберал». Жоден із начальників не прийшов його провести. Подейкували, що деякі з них вирішили втікати до Бразилії або Колумбії. Хуан Тісон, який ще на місяць залишався в Путумайо, обняв Роджера й побажав йому успіху. Члени Комісії, які також іще на кілька тижнів залишалися в Путумайо, щоб провести деякі розслідування технічного та адміністративного характеру, попрощалися з ним біля самого трапа до корабля. Вони домовилися зустрітися в Лондоні, щоб вони встигли прочитати звіт Роджера, перш ніж він передасть його до Форін-Офісу.
У ту першу ніч подорожі по річці повний червоний місяць освітив небо. Він віддзеркалювався в темних водах снопами зірочок, які здавалися осяйними рибками. Усе було теплим, гарним і погідним, і це враження порушував лише сморід каучуку, який і далі висів у повітрі, так ніби його заклали Роджерові в ніздрі навіки. Він протягом тривалого часу стояв на палубі, спираючись на кормі на перила, милуючись навколишнім видовищем, і несподівано помітив, що обличчя йому залите слізьми. О Господи, який чудесний спокій і мир!
У перші дні плавання втома й тривога перешкоджали йому працювати, він переглядав свої нотатки та зошити й накидаючи чернетки свого звіту. Він спав мало, його змагали кошмари. Нерідко підводився вночі з ліжка, виходив на палубу й милувався місяцем та зорями, якщо небо було погідне. На цьому кораблі подорожував управитель митниць Бразилії. Роджер запитав у нього, чи барбадосці можуть вийти на берегу будь-якому бразильському порту, звідки вони могли б перебратися до Манауса й там чекати його, щоб потім продовжити з ним свою подорож до Барбадосу. Бразильський чиновник запевнив його, що жодних перешкод цьому немає. Проте тривога Роджера не минала. Він боявся, аби не сталося чогось, що врятує Перуанську Амазонську компанію від будь-яких санкцій. Після того як він так зблизька побачив долю амазонських аборигенів, було вкрай необхідно, щоб весь світ довідався про неї і вжив заходів для виправлення становища.
Ще однією причиною його тривоги була Ірландія. Після того як він прийшов до висновку, що тільки рішучі дії, повстання можуть урятувати його батьківщину від «утрати душі» через колонізацію, як сталося з вітото, бора та іншими нещасними народами Путумайо, він горів від нетерпіння присвятити своє тіло і свою душу підготовці такого повстання, яке покінчить зі століттями рабства, в якому перебувала його країна.