Безперечно, через морську хворобу й тяжкий стан протягом подорожі на У-19 він забув в одній зі своїх кишень квиток на поїзд від Берліна до німецького порту Вільгельмсґавен. Полісмени, що затримали його біля форту Мак-Кенна, знайшли того квитка, коли перевіряли його папери в комісаріаті Трейлі. Квиток на поїзд згодом буде показаний на його суді прокурором як один із доказів того, що він прибув до Ірландії з Німеччини, країни ворожої. Але ще гіршим для нього було те, що в одній із його кишень працівники Королівської ірландської поліції знайшли папірець із таємним кодом, який видало йому німецьке Адміралтейство для того, щоб у випадку нагальної потреби він міг сконтактуватися з військовим командуванням кайзера. Як могло статися, що він не знищив документ, який його так компрометував, перш ніж покинути У-19 і перебратися в човен, що поніс їх до берега? Це запитання боліло в його свідомості, як загноєна рана. Адже Роджер дуже чітко пам’ятав, що, перед тим як попрощатися з капітаном та командою субмарини У-19, за наполяганням капітана Роберта Монтейта, він і сержант Деніел Бейлі востаннє перевірили свої кишені з метою знищити будь-яку річ або документ, що могли б указувати на те, хто вони такі і звідки з'явилися. Як він міг виявити таку недбалість, що квиток на поїзд і секретний код прослизнули між його пальцями? Він пригадав, із якою втішною усмішкою прокурор продемонстрував той секретний код на процесі. Якої шкоди зазнала Німеччина, коли ця інформація потрапила до рук британської розвідки?
Причини неуважності, позначені такими тяжкими наслідками, пояснювалися, безперечно, його злощасним фізичним і психологічним станом, зруйнованим морською хворобою, занепадом його здоров’я протягом останніх місяців життя в Німеччині й насамперед тією стурбованістю та тривогою, що їх спричинили політичні події, — від краху Ірландської бригади до відомостей про те, що «Добровольці» та ІРБ вирішили організувати повстання на Святому тижні, попри те, що не передбачалася ніяка військова акція з боку німців, — які вплинули на ясність його розуму, на його психічну рівновагу, примусивши його втратити рефлекси, свою спроможність зосереджуватися і спокій своєї душі. Чи не були це перші симптоми божевілля? Таке з ним уже траплялося раніше, в Конго та в амазонській сельві перед видовищем калічення та незліченних жорстоких тортур, які терпіли аборигени від каучукопромисловців. У трьох або в чотирьох випадках він переживав відчуття, що сили його покидають, що його опановує почуття безпорадності перед масштабністю зла, яке буяло навколо нього, утворюючи таке величезне коло жорстокості й ницості, що здавалося химерою боротися з ним і намагатися подолати його. Той, хто переживає таку глибоку деморалізацію, спроможний припускатися таких тяжких помилок, яких припустився він. Ці виправдання на якусь мить полегшували йому душу; але він відразу їх відкидав, і почуття провини та каяття завдавало йому ще гірших мук.
— Я думав накласти на себе руки, — знову примусив його здригнутися голос шерифа. — Алекс був єдиною причиною, яка заохочувала мене жити. У мене більше немає родичів. Немає і друзів. Є лише знайомі. Моє життя було моїм сином. Навіщо мені перебувати на цьому світі без нього?
— Мені знайоме це почуття, шерифе, — промурмотів Роджер Кейсмент. — Але попри все, життя має і свої прекрасні сторони. Ви ще знайдете й інші стимули жити. Ви ще чоловік молодий.
— Мені сорок сім років, проте я здаюся багато старшим, — не погодився з ним тюремник. — Якщо я не вкоротив собі віку, то лише з релігійних причин. Моя віра це забороняє. Але не виключено, що я це зроблю. Якщо не зможу подолати цей смуток, це відчуття порожнечі, коли для мене вже нічого не матиме значення, то я заподію собі смерть. Людина має жити тільки тоді, коли відчуває, що життя того варте. Якщо вона цього не відчуває, то їй жити не слід.
Він говорив без драматизму, зі спокійною серйозністю. Потім знову замовк, і тиша більше не порушувалася нічим. Роджер Кейсмент став дослухатися. Йому вчулося, що звідкись іззовні долинає мелодія пісні. Яку, схоже, виконував хор. Але звуки були такими приглушеними й такими далекими, що він не зміг упізнати ані слова, ані мелодію.
Чому вожді повстання не хотіли, щоб він приїхав до Ірландії, і звернулися з проханням до німецьких властей, щоб він залишився в Берліні, наділений безглуздим титулом «посла» від націоналістичних ірландських організацій? Він читав листи, читав і перечитував фрази, які його стосувалися. Капітан Монтейт бачив причину в тому, що «Добровольці» та ІРБ знали: Роджер налаштований проти повстання, якщо водночас не відбудеться масштабної німецької акції, яка паралізувала б британську армію та Королівський військовоморський флот. Але чому вони не сказали цього йому прямо? Чому повідомили про своє рішення через представників німецької влади? Можливо, вони не довіряли йому? Вважали, що він більше не заслуговує на довіру? Можливо, повірили тим дурним і безглуздим чуткам, які умисне поширював англійський уряд про те, що він нібито є британським шпигуном. Він анітрохи не переймався тими плітками, завжди сподівався на те, що його друзі й товариші зрозуміють: ідеться про отруйні операції британської служби безпеки з метою поширити підозри та спричинити розкол у стані націоналістів. Можливо, деякі з його товаришів дозволили себе обманути цими хитрощами колонізатора. Що ж, тепер вони, думаю, вже переконалися, що Роджер Кейсмент залишився відданим борцем за справу незалежності Ірландії. Але хіба мало з тих людей, що переконалися в його вірності їхній спільній справі, розстріляні в Кілменгемській в’язниці? Яку вагу має для нього розуміння мерців?