Тому, підбиваючи підсумки свого сексуального та сентиментального життя, Роджер сказав собі, що воно було запізнілим і непривабливим, складене з випадкових і завжди коротких пригод, таких самих скороминущих і позбавлених будь-яких наслідків, як і ота пригода в рівчаку з водоспадами та лагунами, біля якого досі розташований табір, напівзагублений у регіоні Нижнього Конго, який називається Бома.
Роджера опанував той глибокий смуток, який майже завжди приходив після його швидкоплинних любовних зустрічей, що зазвичай відбувалися просто неба, як і перша, з чоловіками та хлопцями, часто чужоземцями, чиї імена він не знав і яких забував відразу після зустрічі. То були ефемерні миттєвості втіхи, яких не можна було порівняти із взаєминами сталими, які тривали протягом місяців і років, коли до пристрасті додавалося розуміння, співучасть, дружба, діалог, солідарність, взаєминами того зразка, які існували між Гербертом і Сарітою Ворд і на які він завжди дивився із заздрістю. Це була ще одна з порожнеч, ще одна з великих ностальгій його життя.
Він помітив, що там, де мали бути двері його камери, з’явилася смужка світла.
XII
«Я залишу свої кістки в цій клятій подорожі», — подумав Роджер, коли канцлер Едвард Ґрей сказав йому, що, з огляду на суперечливі відомості, які надходять із Перу, єдиний спосіб для британського уряду довідатися, що там відбувається насправді, це якщо Кейсмент повернеться до Іквітоса й побачить на місці, чи перуанський уряд застосував якісь заходи, щоб покласти край злочинним діям у Путумайо, чи затягує справу, бо не хоче або не може змагатися з Хуліо С. Араною.
Зі здоров’ям у Роджера було зовсім кепсько. Після його повернення з Іквітоса, зокрема після тих кількох днів у кінці року, які він перебув у Парижі з подружжям Ворд, у нього загострився кон’юнктивіт і відбулося кілька нападів болотяної пропасниці. Нагадав про себе й геморой, хоча такої кровотечі, як раніше, не було. Як тільки він повернувся до Лондона в перші дні січня 1911 року, то відразу зустрівся з лікарями. Обидва фахівці, з якими він проконсультувався, дійшли висновку, що його стан є наслідком глибокої втоми й нервової напруги, спричинених його перебуванням в Амазонії. Він потребував відпочинку, тривалих і спокійних вакацій.
Але влаштувати собі вакації він не міг. Підготовка звіту, якого негайно вимагав від нього британський уряд, і численні наради в міністерстві, на яких він мусив інформувати учасників про те, що він бачив і чув в Амазонії, а також візити до Товариства боротьби з рабством забирали в нього багато часу. Йому також треба було зустрітися з англійськими та перуанськими директорами Перуанської Амазонської компанії, які під час першої їхньої двогодинної зустрічі, слухаючи розповідь про його враження від Путумайо, закам’яніли від жаху. Витягнуті обличчя з напіврозтуленими ротами дивилися на нього з недовірою й жахом, так ніби підлога стала розколюватися під ними, а дах ось-ось мав обвалитися їм на голови. Вони не знали, що сказати. Вони попрощалися з ним, не змігши сформулювати жодного запитання.
На других зборах директорату Перуанської Амазонської компанії був присутній Хуліо Арана. То було вперше й востаннє, коли Роджер Кейсмент бачив його особисто. Він так багато про нього чув від стількох дуже різних людей, одні з яких звеличували його, як звеличують релігійних святих або визначних політиків (підприємців — ніколи), а інші приписували йому жахливі й злочинні якості — цинізм, садизм, жадібність, скнарість, недобросовісність, монументальні афери та грабунки, що тепер спостерігав за ним протягом тривалого часу, як спостерігає ентомолог за таємничою комахою, ще не занесеною до каталогу.