Выбрать главу

Багато думав Роджер Кейсмент під час своєї зворотної подорожі до Іквітоса про ту науку, яку він здобув від реальності, про парадоксальні й незбагненні властивості людської душі. Обидва хлопці хотіли втекти з амазонського пекла, де до них ставилися дуже погано й примушували працювати, як тварин, не даючи їм навіть їсти. Він доклав чимало зусиль і витратив чимало грошей зі свого скромного статку, щоб оплатити їхній проїзд до Європи й утримувати їх тут протягом півроку, думаючи, що в такий спосіб він їх рятує, дає їм шанс прилучитися до пристойного життя. А проте й тут, хоч і з інших причин, вони були так само далекі від щастя або, принаймні, від пристойного існування, як і в Путумайо. Хоч їх тут і не били й, більше того, ставилися до них лагідно, вони почували себе чужими, самотніми й розуміли, що ніколи не стануть часткою цього світу.

Десь перед тим, як Роджер вирушив до Амазонії, прислухавшись до його поради, Форін-Офіс призначив нового консула в Іквітосі: Джорджа Мічела. То був чудовий вибір. Роджер знав його ще з Конго. Мічел був чоловік наполегливий і з ентузіазмом брав участь у кампанії викриття злочинів, які чинилися за режиму Леопольда Другого. Він ставився до колоніального панування так само, як і Кейсмент. У разі потреби він не завагається кинути виклик компанії Арани. Вони багато розмовляли й домовилися про тісну співпрацю.

16 серпня 1911 року Роджер, Омаріно й Аредомі відпливли із Саутгемптона на «Магдалені» в напрямку Барбадосу. Вони дісталися до острова через дванадцять днів. Як тільки корабель почав розтинати срібно-голубі води Карибського моря, Роджер відчув у своїй крові, що секс, який спав у ньому протягом останніх місяців, коли його мучили хвороби, турботи, а також важка фізична й розумова праця, почав прокидатися й наповнювати йому голову фантазіями та бажаннями. У своєму щоденнику він описав свій стан духу двома словами: «Палаю знову».

Він вийшов на острові тільки для того, щоб подякувати отцю Сміту за все, що він зробив для хлопців. Він був схвильований, дивлячись, як Омаріно й Аредомі, такі стримані в Лондоні, коли йшлося про те, щоб виразити свої почуття, тут обіймали й ляскали долонями святого отця з великою фамільярністю. Отець Сміт повів їх відвідати монастир урсулинок. На подвір'ї біля критої галереї цього тихого монастиря, де росли ріжкові дерева й фіолетові квіти бугенвілії, куди не долинав вуличний шум і де час, здавалося, зупинився, Роджер відокремився від інших і сів на лаві. Він дивився, як вервечка мурахів переносила листок, — так носії переносять ноші зі Святою Дівою в процесіях Ватикану, — й раптом пригадав: сьогодні день його народження! Сорок сім років! Він не міг сказати, що він старий. Багато чоловіків і жінок його віку перебувають у чудовій формі, фізичній та психологічній, зберегли енергію, мрії, складають плани на майбутнє. Але він почувався старим, і його охопило прикре відчуття того, що він увійшов в останню фазу свого існування. Колись із Гербертом Вордом в Африці вони фантазували, якими будуть їхні останні роки. Скульптор уявляв собі свою старість середземноморською, десь у Провансі або в Тоскані, в сільському будинку. Він матиме велику майстерню й багато котів, собак, качок і курей і щонеділі сам готуватиме поживні страви з гострими приправами, такі як bouillabaisse[8], для великої родини. Натомість Роджер тоді здригнувся й заявив: «Я не доживу до старості, я в цьому переконаний». То було передчуття. Тепер воно знову його навідало: ні, він не доживе до старості.

Отець Сміт погодився надати притулок Омаріно та Аредомі на ті вісім днів, протягом яких вони залишалися в Бриджтауні. Наступного дня після свого прибуття Роджер пішов до публічної лазні, яку навідував раніше під час свого тимчасового перебування на острові. Як і сподівався, він побачив там молодих, атлетично збудованих і струнких чоловіків, бо тут, як і в Бразилії, ніхто не соромився свого тіла. Жінки й чоловіки розвивали його й невимушено показували. Один юний хлопець, підліток років пятнадцяти-сімнадцяти, схвилював його. Він мав той блідий колір шкіри, який часто буває в мулатів, шкіри гладенької й лискучої, зелені очі, великі й зухвалі, і з-під його купальних трусів визирали безволосі й тугі стегна. Коли Роджер побачив їх, у нього пішла обертом голова. Досвід загострив у ньому ту інтуїцію, яка дозволяла йому відразу зрозуміти, через ознаки, невидимі для когось іншого — ледь помітну усмішку, блиск в очах, приязний рух руки або тіла, — чи хлопець зрозумів те, чого він від нього хотів, і чи був схильний поступитися його бажанню або принаймні обговорити його. З болем у душі він відчув, що цей хлопець, такий вродливий, був байдужісінький до тих таємних знаків, які він посилав йому очима. А втім, він усе-таки підійшов до нього. Трохи з ним поговорив. Він був сином барбадоського священика і мріяв стати бухгалтером. Навчався в торговельній академії, а через кілька днів, скориставшись вакаціями, мав намір поїхати з батьком на Ямайку. Роджер запросив його на морозиво, але хлопець відмовився.

вернуться

8

Буябес — рибна юшка з часником і прянощами, поширена на півдні Франції.