«Вони не знають, що роблять, але ми знаємо, що це для їхнього добра, й це виправдовує обман», — думав юний Роджер Кейсмент. Хіба можна було зробити це якось інакше? Як надати легітимності майбутній колонізації у стосунках із людьми, які не розуміли жодного слова з тих «трактатів», у яких говорилося про їхнє майбутнє та про майбутнє їхніх нащадків? Було необхідно надати якоїсь законної форми діяльності, що її бельгійський монарх хотів здійснювати через переконання й діалог на відміну від тих, хто запроваджує свої плани в життя через кров і вогонь, через вторгнення, вбивства й грабунок. Чи не була така діяльність мирною й цивілізованою?
Через багато років — вісімнадцять їх минуло після експедиції, в якій він брав участь у 1884 році, — Роджер Кейсмент дійшов висновку, що герой його дитинства та юності був одним із найбезчесніших шахраїв, яких Захід будь-коли посилав на африканський материк. Та попри це, як і всі, хто служив під його командуванням, він не міг не визнавати його харизму, його привабливість, його магію, ту суміш зухвалості й холодного розрахунку, з якою авантюрист здійснював свої подвиги. Він мандрував Африкою, сіючи, з одного боку, спустошення й смерть — спалюючи й грабуючи села, розстрілюючи тубільців, змережуючи спини своїх носіїв батогами зі шкіри бегемота, які залишали тисячі рубців на тілах кольору ебенового дерева, — на всій географії африканського континенту, а з другого — відкриваючи дороги для торгівлі та євангелізацїї на величезних територіях, які кишіли хижаками, екзотичними тваринами та епідеміями, що спонукало європейців шанувати його як одного з титанів Гомерових легенд та біблійних історій.
— Чи ви ніколи не відчували каяття, чи вас не мучила совість за те, що ми робимо?
Це запитання злетіло з губів юнака, який, либонь, поставив його неумисне, бо вже не міг стримувати в собі. Полум’я вогнища, розкладеного в центрі табору, тріщало, спалюючи сухий хмиз та необережних комах, що засмажувалися в ньому.
— Каяття? Совість? — нахмурив брови і скривив веснянкувате та напечене сонцем обличчя керівник експедиції, так ніби ніколи не чув нічого подібного й намагався вгадати, що можуть означати ці слова. — З якої причини?
— За ті угоди, які ми примушуємо їх підписувати, — сказав юний Кейсмент, долаючи своє збентеження. — Вони передають своє життя, свої села, усе, що мають, у руки Міжнародної асоціації Конго. І жоден не розуміє, що підписує, бо ніхто з них не розмовляє французькою мовою.
— Якби вони навіть знали французьку мову, вони все одно б не розуміли, що означають ці угоди, — засміявся великий дослідник африканських територій своїм щирим, відвертим сміхом, що був однією з його найсимпатичніших характеристик. — Навіть я не знаю, про що в них ідеться.
Він був чоловік сильний, але дуже низький на зріст, майже карлик, спортивного вигляду, ще молодий, із сірими очима, які метали іскри, густими вусами й наче скрученою в тугий жмут особистістю. Він завжди носив високі чоботи, пістолет на поясі й світлу куртку з багатьма кишенями. Він знову засміявся, й десятники експедиції, які пили каву зі Стенлі й Роджером і курили, сидячи навколо вогню, також засміялися, щоб догодити начальникові. Але юний Кейсмент не засміявся.
Я знаю, хоч вони й справді написані абракадаброю, либонь, умисне, щоб їх не можна було зрозуміти, — сказав він, намагаючись говорити шанобливим тоном. — Усе там зводиться до досить простого змісту. Вони передають свої землі МАК за обіцянки соціальної допомоги. Зобов’язуються допомагати в будівництві доріг, мостів, причалів, факторій. Надавати робочі руки, яких їм бракує для обробітку полів та підтримання громадського порядку. Годувати чиновників і робітників, поки триватиме ця робота. Асоціація нічого не пропонує натомість. Ні платні, ні компенсацій. Я завжди вірив, що ми тут перебуваємо задля блага африканців, містере Стенлі. Я хотів би, щоб ви, ким я захоплювався відтоді, як навчився мислити, пояснили мені, що тут відбувається насправді, аби я далі міг вірити в те, що це справді так. Що угоди справді укладаються для їхнього добра.