Повернувшись до готелю у стані великого збудження, він зробив запис у своєму щоденнику вульгарною й телеграфічною мовою, яку застосовував для своїх найінтимніших епізодів: «Публічна лазня. Син священика. Дуже гарний. Прутень довгий, делікатний, збільшився у моїх руках. Я взяв його в рот. Щастя на дві хвилини». Він помастурбував і ще раз помився, ретельно намилившись, водночас намагаючись подолати смуток і відчуття самотності, які завжди переживав у такі моменти.
Наступного дня, обідаючи на терасі ресторану в порту Бриджтауна, побачив, як його проминув Антонес О’Донел. Він покликав його. То був колишній десятник Арани, начальник станції «Межиріччя», який відразу його впізнав. Протягом кількох секунд він дивився на нього з недовірою й навіть страхом. Але зрештою потиснув йому руку й прийняв запрошення сісти поруч із ним. Випив каву і склянку віскі, поки вони говорили. Признався йому, що приїзд Роджера в Путумайо став для каучукопромисловців ніби прокляттям чаклуна вітото. Щойно він звідти поїхав, як поширилася чутка, що незабаром з’являться поліція й судді з ордерами на арешт і всі начальники станцій, десятники та наглядачі каучукових плантацій матимуть проблеми із правосуддям. А що компанія Арани англійська, то їх відішлють в Англію й судитимуть там. Тому багато з цих людей, як і О’Донел, воліли покинути ту зону й податися до Бразилії, Колумбії або Еквадору. Він прибув аж сюди, бо йому пообіцяли роботу на плантації цукрової тростини, але ніде влаштуватися він не зміг. Тепер він намагається виїхати до Сполучених Штатів, де нібито можна знайти роботу на залізниці. Сидячи на цій терасі, без чобіт, пістолета та канчука за поясом, одягнений у старий комбінезон і пошарпану сорочку, він здавався лише бідолахою, що стурбований своїм майбутнім.
— Ви про це не знаєте, але ви завдячуєте мені життям, сеньйоре Кейсмент, — сказав він уже прощаючись із гіркою усмішкою на губах. — Хоч ви, звісно, мені не повірите.
— Розкажіть усе одно, — заохотив його Роджер.
— Армандо Норманд був переконаний, що коли ви виберетеся звідси живим, то всі ми, начальники каучукодобувних станцій, опинимося у в’язниці. Що ліпше буде втопити вас у річці або віддати на харч пумі чи кайману. Ви розумієте, про що я кажу. З вами могло статися те саме, що сталося з французьким дослідником Еженом Робюшоном, який почав нервувати людей, ставлячи їм надто багато запитань, і тому вони допомогли йому зникнути.
— А чому ж тоді ви мене не вбили? З вашим досвідом вам було б це зробити неважко.
— Я вказав їм на можливі наслідки, — пояснив Антонес О’Донел із певною похвальбою в голосі. — Віктор Маседо мене підтримав. Я нагадав їм, що ви англієць, а компанія дона Хуліо теж англійська, й тому судитимуть нас в Англії за англійськими законами. І що нас повісять.
— Я не англієць, а ірландець, — поправив його Роджер Кейсмент. — Можливо, усе сталося б і не так, як вам здавалося.
А проте я вам дякую. Але раджу покинути цей острів якомога скоріш, і не кажіть мені, куди ви поїдете. Я зобов’язаний повідомити про те, що вас бачив, і англійський уряд негайно видасть ордер на ваш арешт.
Цього вечора він знову пішов до публічної лазні. Йому пощастило більше, аніж учора. Веселий і дужий негр, якого він бачив у спортивній залі, де той підіймав гирі, усміхнувся йому. Взявши його під руку, повів його до кімнати, де продавали трунки. Поки вони пили ананасовий і банановий сік, він сказав, що звуть його Стенлі Вікс, і, наблизившись до нього, потерся ногою об його ногу. Потім із багатозначною усмішкою знову взяв його за лікоть і завів до малої комірчини, двері якої зачинив на засув, як тільки вони увійшли. Вони поцілувалися і стали кусати один одного за вуха й за шию, поки знімали штани. Роджер, задихаючись від хоті, бачив, як чорний-чорнісінький прутень Стенлі та його червоняста й волога голівка набрякають і збільшуються в нього на очах. «Два фунти, і я тобі дам посмоктати його, — сказав той. — А потім устромлю його тобі в дулу». Роджер погодився й став навколішки. Повернувшись до своєї кімнати в готелі, він записав у щоденник: «Публічна лазня. Стенлі Вікс: атлет, молодик 27 років. Величезний, твердий, щонайменше дев’ять дюймів завдовжки. Поцілунки, укуси, потім він устромив його мені в дулу. Не зміг не закричати. Два фунти».