Найбільший конфуз каучукопромисловцеві довелося пережити тоді, коли він намагався спростувати свідчення Волтера Гарденберга, звинувативши північноамериканця в тому, що він сфальсифікував вексель у Манаусі. Свіфт Мак-Нейл урвав його, щоб запитати, чи наважиться він у вічі назвати «фальсифікатором» Гарденберга, що, як йому відомо, живе в Канаді. «Так», — відповів Арана. «То зробіть це, — заохотив його Мак-Нейл. — Зараз він увійде». Поява Гарденберга спричинила збудження в залі аудієнцій. За порадою свого адвоката Арана відмовився від своєї заяви і пояснив, що він звинувачує не Гарденберга, а «того», хто замінив вексель у Манаусі, який виявився фальшивим. Гарденберг навів докази, що все це було пасткою, яку Компанія Арани налаштувала з метою дискредитувати його, скориставшись послугами вельми непривабливого суб’єкта на ім’я Хуліо Муріедас, нині заарештованого в Паре за шахрайство.
Починаючи від того епізоду Арана зламався. Він обмежився невпевненими й плутаними відповідями на всі запитання, виказуючи свою розгубленість, а головне, неправдивість як найочевиднішу характеристику своїх свідчень.
Коли парламентська комісія запрацювала на повну силу, підприємця спіткала нова катастрофа. Суддя Свінфен їді, з Верховного суду, на прохання групи акціонерів постановив, що Перуанська Амазонська компанія повинна негайно припинити свою комерційну діяльність. Суддя проголосив, що Компанія здобувала прибуток, «збираючи каучук у найжорстокіший спосіб, який тільки можна собі уявити», і «якщо сеньйор Арана не знав, що там діється, то на нього лягає ще тяжча відповідальність, бо він, як ніхто, мав за абсолютний обов’язок знати про все, що відбувається в його володіннях».
Коли парламентська комісія опублікувала звіт про своє розслідування, він був не менш лапідарним: «Сеньйор Хуліо Арана, як і його компаньйони, знав про те, що діялося в його Компанії, й несе головну відповідальність за ті жахливі злочини, які чинили його агенти та службовці в Путумайо».
Коли комісія опублікувала свій звіт, який став сигналом до остаточної втрати престижу Хуліо Араною і прискорив руїну імперії, що перетворила скромного жителя Ріохи на чоловіка багатого й могутнього, Роджер Кейсмент почав уже забувати про Амазонію й Путумайо. Події в Ірландії стали предметом його головної уваги. Після того як він відбув короткі вакації, Форін-Офіс запропонував йому повернутися до Бразилії генеральним консулом у Ріо-де-Жанейро, й він, у принципі, дав свою згоду. Але він усе відтягував від’їзд; і хоч пояснював це для міністерства і для себе різними причинами, істина полягала в тому, що у глибині свого серця він уже вирішив, що не стане більше служити ані дипломатом, ані кимось іншим для Британської Корони. Він хотів надолужити згаяний час й обернути свій розум та свою енергію на мету, яка віднині стала головною в його житті, — на здобуття незалежності для Ірландії.
Тому він спостерігав ніби здалеку, без особливого інтересу, останні конвульсії Перуанської Амазонської компанії та її власника. Бо на засіданнях комісії стало очевидним, за визнанням самого генерального управителя Генрі Лекса Джілґада, що фірма Хуліо Арани не мала жодних прав на володіння землями Путумайо і що вона експлуатувала їх «за правом окупації», а тому недовіра банків та інших кредиторів зросла, й вони стали тиснути на власника, вимагаючи негайної сплати боргів та виконання інших зобов’язань (лише перед інституціями Сіті його борги перевищували цифру в двісті п’ятдесят тисяч фунтів стерлінгів). На нього посипалися погрози конфіскації та юридичного секвестру його майна. Намагаючись урятувати свою честь, Арана публічно заявив, що сплатить усе до останнього сентаво, й оголосив у продаж свій лондонський палац на Кенсинґгон-роуд, особняк у Біаріці й свій дім у Женеві. Та позаяк грошей, виручених за це майно, не вистачало, щоб задовольнити кредиторів, вони домоглися, щоб суд заморозив усі його заощадження та банківські рахунки в Англії. Водночас із тим, як зникала його персональна маєтність, занепад його комерції відбувався небаченими темпами. Падіння ціни амазонського каучуку внаслідок конкуренції з азіатським збіглося з рішенням багатьох європейських і північно-американських імпортерів не купувати перуанський каучук доти, доки не буде доведено, через незалежну міжнародну комісію, що там припинилися рабська праця, тортури й напади на племена і що станції добування каучуку видають платню збирачам-аборигенам і шанують закони охорони праці, які існують в Англії і в Сполучених Штатах Америки.