Та не було нагоди бодай спробувати втілити в життя ці химерні вимоги. Втеча з Путумайо головних десятників і начальників станцій, наляканих перспективою бути посадженими за ґрати, вкинула у стан анархії весь регіон. Багато аборигенів — цілі спільноти — також скористалися зі становища, щоб розбігтися, внаслідок чого добування каучуку скоротилося до мінімуму, а незабаром і геть припинилося. Утікачі, розбігаючись, грабували склади та контори й забирали там усе цінне, перш за все, зброю та продовольчі товари. Потім стало відомо, що фірма, налякана перспективою, що ці вбивці-втікачі можуть перетворитися на майбутніх суддів, на свідків, які свідчитимуть проти неї, роздала їм чималі суми, щоб полегшити їхню втечу та купити їхню мовчанку.
Роджер Кейсмент мав також можливість простежити за руйнацією Іквітоса, читаючи листи свого друга Джорджа Мічела, британського консула. Той розповідав йому, як зачиняються готелі, ресторани і крамниці, де раніше продавалися товари, завезені з Парижа й Нью-Йорка, як шампанське, що раніше відкорковувалося тут так щедро, зникло, наче від помаху чарівної палички, так само як і віскі, коньяк, портвейн та вино. У тавернах і борделях тепер пили тільки аґвардіенте, яке дряпало в горлі, й трунки підозрілого походження, що нібито стимулювали статеву активність, але часто замість розбуджувати сексуальне бажання вибухали, мов динаміт, у шлунках необачних споживачів.
Як і в Манаусі, крах фірми Арани та каучукового виробництва призвів до загальної кризи в Іквітосі, не менш швидкої, аніж її процвітання, яке півтора десятка років живило місто. Першими почали втікати з нього чужоземці — комерсанти, дослідники, торгівці, власники таверн, професіонали, техніки, повії, звідники, — які поверталися до своїх країн або вирушали на пошуки земель, сприятливіших, аніж ця, що поринала в руїну та усамітненість.
Проституція не зникла, але змінила свій контингент. Зникли повії-бразилійки й ті, які називали себе «француженками», а насправді були полячками, фламандками, туркенями або італійками, і на зміну їм прийшли чоло та індіанки, багато з яких були малими дівчатками або дівчатками-підлітками і які раніше працювали домашніми служницями, але втратили свою роботу, бо їхні господарі вирушали на пошуки кращих місць, або через економічну кризу вже не могли ані вдягати їх, ані давати їм їсти. Британський консул в одному зі своїх листів давав патетичний опис цих п’ятнадцятирічних індіанок зі скелетними тілами, які прогулювалися по набережній Іквітоса, розмальовані, як паяци, в пошуках клієнтів. Випарувалися газети й журнали й навіть тижневий бюлетень, який повідомляв про прибуття й відбуття кораблів, бо річковий транспорт, раніше такий інтенсивний, зменшив свої масштаби майже до повного зникнення. Останнім фактом, який завершив ізоляцію Іквітоса, його розрив із тим широким світом, із яким він протягом півтора десятка років здійснював жваву торгівлю, стало рішення пароплавної лінії «Бутлайн» у швидкому темпі зменшити торговельні перевезення по своїх лініях його товарів та пасажирів. Коли цілковито припинився рух кораблів, пуповина, що поєднувала Іквітос зі світом, була перетята. Столиця провінції Лорето вирушила в подорож назад у часі. За кілька років вона стала селом, загубленим і забутим у серці амазонської рівнини.
Одного дня в Дубліні Роджер Кейсмент, який пішов побачитися з лікарем, бо йому розболівся артрит, перетинаючи вологу траву лугу Святого Стівена, побачив францисканця, який махав йому рукою. Він був одним із чотирьох місіонерів — робочих священиків, — які вирушили в Путумайо, щоб заснувати там місію. Вони сіли на лаву поговорити біля ставка, на якому плавали качки й лебеді. Пригоди чотирьох ченців були дуже тяжкими. Вороже ставлення, з яким вони зустрілися в Іквітосі, з боку властей, що підкорялися наказам Компанії Арани, їх не налякало, — вони мали підтримку отців-августинців, — не налякали їх також ані атаки малярії, ані укуси комах, які в перші місяці їхнього перебування в Путумайо піддали випробуванням дух їхньої самопожертви. Попри перешкоди та труднощі, вони змогли розташуватися в околицях «Ель Енканто», у хатині, схожій на ті, які будували для себе вітото в місцях свого тимчасового перебування. Їхні взаємини з аборигенами, хоч ті на початку й здавалися непривітними та обережними, були добрими й навіть сердечними. Четверо францисканців почали вивчати мову вітото й мову бора й збудували примітивну церкву просто неба, зробивши дах із пальмового листя над вівтарем. Але потім почалася загальна втеча звідти людей усякого виду та різновиду. Начальники й службовці, ремісники й охоронці, індіанці домашні й ті, що працювали на добуванні каучуку, втікали, немов підштовхувані якоюсь злою силою або пошестю, що принесла паніку. Коли четверо францисканців залишилися самі-одні, їхнє життя з кожним днем ставало все важчим. Один із них, отець Маккей, захворів на бері-бері. Тоді після тривалих дискусій вони постановили також покинути те місце, що, здавалося, стало жертвою божественного прокляття.