Коли в лютому 1885 року на Берлінській конференції, де не був присутній жоден конголезець, чотирнадцять головних держав, які брали там участь на чолі з Великою Британією, Сполученими Штатами, Францією та Німеччиною, великодушно подарували Леопольдові Другому, поруч із яким невідлучно перебував Генрі Мортон Стенлі, два з половиною мільйони квадратних кілометрів Конго та двадцять мільйонів його жителів, для того, щоб він «відкрив цю територію для комерції, заборонив рабство й цивілізував поган, навернувши їх на християнство», Роджер Кейсмент, якому щойно виповнився двадцять один рік і який уже рік жив в Африці, вітав цю подію. Так само вітали її всі службовці Міжнародної асоціації Конго, які в передбаченні цього дару працювали вже певний час на тій території, закладаючи основи для проекту, який мав намір здійснити монарх. Кейсмент був хлопець дужий, високий, стрункий, з чорним волоссям і чорною борідкою, глибокими сірими очима, мало схильний до жартів, лаконічний, схожий на дорослого зрілого чоловіка. Його турботи бентежили його товаришів. Хто з них міг сприйняти всерйоз оту мрію про «цивілізаторську місію Європи в Африці», яка не давала спокою молодому ірландцеві? Проте його цінували, бо він був працьовитим і міг завжди допомогти кожному, хто попросить, замінивши його в якійсь роботі або в комісії. Крім куріння, він, схоже, не мав жодних вад. Майже не пив міцних трунків, і коли під час привалів язики розв’язувалися від випитого спиртного й чоловіки починали говорити про жінок, то помічали, що він соромиться й хоче піти. Він був невтомний у переходах по джунглях і любив плавати в річках і лагунах, енергійно вимахуючи руками перед сонними бегемотами. Любив собак, і його товариші пригадували, як під час експедиції в 1884 році, в той день, коли дикий кабан угородив ікла в його фокстер’єра на ім’я Спіндлер, побачивши, як тварина стікає кров’ю з роздертого боку, він пережив нервову кризу. На відміну від решти європейців, які брали участь в експедиції, гроші його не цікавили. Його привела в Африку не мрія стати багатою людиною, а такі мало кому зрозумілі аргументи, як бажання принести прогрес дикунам. Він витрачав свою платню, що становила вісімдесят фунтів стерлінгів на рік, на частування товаришів. Сам він жив дуже скромно. Проте дбав про свій зовнішній вигляд, чепурився, мився й розчісував волосся під час привалів, так ніби перебував не в таборі, розбитому на галявині в лісі або на березі річки, а в Лондоні, Ліверпулі або в Дубліні. Він мав схильність до вивчення мов; опанував французьку та португальську й намагався засвоїти правильну вимову слів із африканських говірок у ті рідкісні дні, коли вони ставали табором біля якогось племені. Завжди записував усе, що бачив, у свої шкільні зошити. Хтось відкрив, що він пише вірші. Коли на цю тему пожартували, то сором’язливість ледве дозволила йому промурмотіти спростування. Він признався, що коли був малий, то батько шмагав його батогом, тому він терпіти не міг, коли наглядачі шмагали тубільців, що впускали на землю вантаж або не виконували наказів. Вигляд у нього майже завжди був замріяний.
Коли Роджер, що дуже повільно одужував від малярії, згадував про Стенлі, його опановували суперечливі почуття. Шукач пригод із Велсу бачив в Африці лише привід для авантюрних подвигів і персонального грабунку. Але хто міг би заперечувати, що він був одним із людей, чиї подвиги описані в міфах і легендах, людей, які зневажали смерть і лише завдяки своїй сміливості та амбіціям знаходили в собі сили, щоб прорватися за межі людських можливостей? Бачили, як він носив на руках дітей, чиї личка й тіла пожерла віспа, як давав пити зі своєї фляги тубільним жінкам, що помирали від холери або сонної хвороби, так ніби ніщо не могло його заразити. Ким був насправді цей чемпіон Британської імперії та амбіцій Леопольда Другого? Роджер не мав сумніву, що ця таємниця не розкриється ніколи і його життя завжди залишиться захованим за густою павутиною вигадок. Яким було його справжнє ім’я? Генрі Мортоном Стенлі цього чоловіка назвав комерсант із Нового Орлеана, який у далекі й туманні дні його юності був до нього великодушний і, мабуть, його всиновив. Ходили чутки, ніби його справжнє ім’я Джон Роулендс, але він нікому цього не казав. Нікому він також не розповідав, що народився у Велсі й дитинство його минуло в одному із сирітських притулків, куди приймали дітей без батька й матері, яких працівники охорони здоров’я підбирали на вулиці. Схоже, ще дуже юним він подався до Сполучених Штатів як охоронець на одному з вантажних кораблів і протягом Громадянської війни спочатку воював там як солдат у лавах конфедератів, а потім у війську янкі. Згодом, здається, він став журналістом і писав хроніки про походи першопрохідців на Захід і їхні битви з індіанцями. Коли газета «Нью-Йорк Геральд» послала його до Африки, на пошуки Дейвіда Лівінґстона, він не мав найменшого досвіду як дослідник. Як він зміг вижити, мандруючи дрімучими джунглями, схожий на людину, що шукає голку в сіні, і як йому вдалося знайти того, кого він шукав, в Уджіджі 10 листопада 1871 року, і хто, згідно з його хвалькуватою розповіддю, був приголомшений привітанням: «Маю честь зустріти доктора Лівінґстона, так я думаю?»