— Коли вони вже не могли виконувати роль кур’єрів, бо війська захопили вулиці й пересуватися по них стало неможливо, багато жінок узяли револьвери та рушниці своїх чоловіків, батьків та братів і також стали битися, — сказала Аліса. — І не тільки Констанс Маркієвич показала, що не всі ми, жінки, належимо до слабкої статі. Багато з них воювали, як і вона, й померли або були поранені зі зброєю в руках.
— А ти знаєш, скільки їх там було?
Аліса заперечливо похитала головою.
— Ніхто не знає офіційні цифри. Ті, які називали, є чистою фантазією. Але в одному не доводиться сумніватися. Вони воювали. Про це відомо британським військовим, які затримували їх і переправляли до Річмондських казарм і до в’язниці Кілменгем. Вони хотіли судити їх воєнно-польовим судом і також усіх розстріляти. Я знаю це з дуже надійного джерела: від одного з міністрів. Британський Кабінет жахнувся, слушно подумавши, що коли почнуть розстрілювати жінок, уся Ірландія знову візьметься за зброю. Сам прем’єр-міністр Аскіт телеграфував військовому командувачу в Дублін, серові Джонові Максвелу, категорично заборонивши йому розстрілювати бодай одну жінку. Саме тому зберегла собі життя графиня Констанс Маркієвич. Воєнно-польовий суд засудив її до смерті, але вирок змінили на довічне ув’язнення під тиском уряду.
Проте не тільки ентузіазм, солідарність і героїзм панували між цивільним населенням Дубліна протягом тижня, поки тривали бої. Чернець-капуцин був свідком грабунків у крамницях і магазинах Секвіль-стрит та на інших вулицях центру, які вчиняли волоцюги, бандити або просто жалюгідні бідняки, які позбігалися сюди з маргінальних сусідніх кварталів, що поставило у вельми скрутну ситуацію керівників ІРБ, «Добровольців» та «Народної армії», що не передбачали такого злочинного розвитку для повстання. У таких випадках повстанці намагалися перешкодити грабункам готелів, іноді навіть стріляючи в повітря, щоб відігнати грабіжників, які спустошували «Ґрешем-Готель», але в інших не перешкоджали їм, збентежені тією рішучістю, з якою цей зубожілий голодний люд, за чиї інтереси вони, як їм здавалося, воювали, люто нападав на них, щоб вони дозволяли йому спустошувати найелегантніші крамниці міста.
Та не тільки грабіжники і злодії воювали проти повстанців на вулицях Дубліна. Але також багато матерів, дружин, сестер та дочок поліцаїв і солдатів, яких атакували ті, котрі повстали зі зброєю в руках, завдаючи їм ран або вбиваючи їх протягом повстання, іноді то були чималі групи безстрашних жінок, збуджені болем, розпачем і люттю. У деяких випадках ті жінки штурмували повстанські редути, ображаючи бійців, плюючи в них і кидаючи камінням, обкладаючи їх лайкою і називаючи вбивцями. Це було найтяжчим випробуванням для тих, котрі вірили, що воюють за справедливість, добро й істину: бачити, що ті, хто виступає проти них, не були ланцюговими псами імперії, солдатами окупаційного війська, а простими ірландцями, засліпленими стражданням, які бачили в них не визволителів батьківщини, а вбивць дорогих для них людей, таких самих ірландців, як і вони, єдиним злочином яких було те, що вони принижено виконували обов’язок солдатів або поліцаїв, тобто робили роботу, яка завжди допомагала здобути шматок хліба біднякам цього світу.
— Ніщо не буває тільки білим або чорним, мій любий, — коментувала Аліса. — Навіть тоді, коли йдеться про таку справедливу справу. Навіть тут виникають брудні завихрення, які все затьмарюють.
Роджер ствердно кивнув головою. Те, що сказала його подруга, мало стосунок і до нього. Хоч би яким ти був передбачливим і хоч би як чітко планував свої дії, життя, складніше за будь-які розрахунки, руйнувало схеми й замінювало їх ситуаціями непевними й суперечливими. Хіба він не живий приклад однієї з таких двозначностей? Слідчі, які його допитували, Реджиналд Гол і Бейзил Томпсон, були переконані в тому, що він прибув із Німеччини з метою очолити повстання, плани якого його керівники приховували до останньої миті, бо знали, що він виступить проти повстання, не узгодженого з планами німецьких збройних сил. Чи можна уявити собі більшу невідповідність?