Выбрать главу

Падре Кейрі не зміг приховати, що почуває себе трохи ніяково.

Запала мовчанка. Потім Роджер лагідно промовив:

— Я не підпишу ніякого документа, падре Кейрі. Моє повернення в лоно католицької церкви має бути чимось інтимним, у присутності вас як єдиного свідка.

— Так і буде, — сказав капелан.

Запала ще одна мовчанка, не менш напружена.

— Кардинал Бурн мав на увазі те, про що я подумав? — запитав Роджер. — Тобто про кампанію проти мене, про звинувачення, які торкаються мого приватного життя? Про це я мусив би покаятись, підписуючи документ із проханням, щоб мене знову прийняли до католицької церкви?

Дихання падре Кейрі стало частішим. Він знову почав ретельно добирати слова, перш ніж відповісти.

— Кардинал Бурн — чоловік добрий і великодушний, схильний до співчуття, — нарешті сказав він. — Але не забувайте, Роджере, що він носить на своїх плечах відповідальність оберігати добре ім’я церкви, у країні, де ми, католики, становимо меншість і де є люди, які досі відчувають до нас глибоку неприязнь.

— Скажіть мені з усією відвертістю, отче Кейрі: чи кардинал Бурн поставив як умову мого повернення до католицької церкви, щоб я підписав документ, де покаявся б за ті ниці й порочні діяння, в яких мене звинувачує преса?

— Це не умова, а пропозиція, — сказав священик. — Ви можете прийняти або не прийняти її, й це нічого не змінить. Вас охрестили. Ви католик і далі будете ним. Не розмовляймо більше про це.

І вони справді більш про це не розмовляли. Але спогад про ту розмову іноді повертався до Роджера й примушував запитати себе, чи бажання повернутися в церкву своєї матері було чистим чи залежало від обставин того становища, в якому він тепер перебував? Чи не був це акт, спричинений політичними міркуваннями? Щоб показати свою солідарність з ірландцями-католиками, які домагалися незалежності, і свою ворожість до тієї меншості, велика більшість якої сповідувала протестантство і хотіла й далі перебувати у складі імперії? Яку цінність матиме в очах Бога навернення, яке у глибині не мало в собі нічого духовного, а тільки прагнення відчути себе у складі певної громади людей, частиною великого племені? Бог може побачити в такому наверненні конвульсивні рухи людини, яка йде на дно.

— Те, що має тепер вагу, Роджере, це не кардинал Бурн, не я, не католики Англії й не католики Ірландії, — сказав падре Кейрі. — Те, що має тепер вагу, — це ви. Ваша нова зустріч із Богом. Саме в ній ви знайдете силу, істину, той мир, на який ви заслуговуєте після життя такого інтенсивного й наповненого такими випробуваннями, з якими вам довелося змагатися.

— Так, так, отче Кейрі, — стривожено погодився Роджер. — Я знаю. Але мені нелегко. Я докладаю зусиль, присягаюся вам. Намагаюся, щоб Він мене почув, щоб я зміг наблизитися до Нього. Іноді, дуже рідко, мені здавалося, я цього досяг. Тоді нарешті я міг відчути трохи миру, цю неймовірну умиротвореність. Як, наприклад, деякими ночами там, у Африці, під повним місяцем, під небом, усіяним зорями, коли жоден подмух вітру не ворушив листя дерев і було чутно лише шарудіння комах. Усе було так гарно й так спокійно, що мені в голову завжди приходила одна й та сама думка: «Бог існує. Як, бачачи те, що я бачу, я міг сумніватися в його існуванні?» Але в інших ситуаціях, отче Кейрі, в більшості ситуацій, я Його не бачу, Він мені не відповідає, не слухає мене. І я почуваю себе дуже самотнім. У своєму житті, в більшості випадків, я почував себе дуже самотнім. Тепер, у ці дні, таке зі мною відбувається дуже часто. Але самотність без Бога набагато гірша. Тоді я кажу собі: «Бог мене не чує й не почує. Я помру так само самотнім, як і жив». І щось мучить мене день і ніч, отче.

— Він тут, Роджере. Він вас слухає і Він вас чує. Він знає, як ви себе почуваєте. Знає, що ви Його потребуєте. Він вас не покине. Якщо існує щось таке, в чому я можу запевнити вас, у чому я цілком переконаний, то це в тому, що Бог не покине вас.

Витягшись у темряві на своєму ліжку, Роджер думав, що отець Кейрі взяв на себе обов'язок не менш героїчний, аніж повстанці на барикадах, приносити втіху й мир цим створінням, охопленим розпачем і безнадією, які просиджували в камері по багато років або готувалися піднятися на шибеницю. Робота жахлива, нелюдська, яка мусила наповнювати розпачем багато днів для отця Кейрі, а надто на початку його служіння. Проте він умів приховувати свій настрій. Він завжди зберігав спокій і в будь-яку мить передавав те почуття розуміння, солідарності, що так допомагало йому. Одного разу вони заговорили про повстання.