— Що робили б ви, отче Кейрі, якби тими днями були в Дубліні?
— Пішов би туди, щоб надавати духовну підтримку всім, хто її потребував би, як це робили стільки священиків.
Він додав, що не обов’язково треба поділяти переконання повстанців у тому, що волю для Ірландії можна здобути тільки зброєю, аби бути спроможним надавати їм духовну допомогу.
А втім, незалежно від того, що думав отець Кейрі, він завжди був категорично проти насильства. Але це не перешкодило б йому сповідати, причащати й молитися за всіх, хто його про це попросив би, допомагати санітарам і лікарям. Так робили багато священнослужителів, ченців і черниць, і духовне керівництво католицької церкви схвалювало їхню поведінку. Пастухи повинні перебувати там, де перебуває їхня отара, хіба не так?
Усе це було правдою, але правдою було також те, що ідея Бога не входила у вузькі рамки людського раціонального розуму. Треба було пропихати її силоміць, бо вона ніколи не вкладалася туди повністю. Він і Герберт Ворд часто говорили на цю тему. «У тому, що стосується Бога, треба вірити, а не міркувати, — казав Герберт. — Якщо починаєш міркувати, Бог розвіюється і зникає, як струминка диму».
Роджер прожив своє життя, віруючи й сумніваючись. Навіть тепер, на порозі смерті, він не був спроможний вірувати в Бога тією рішучою вірою, якою вірували його мати, батько та брати й сестра. Як пощастило тим, для кого існування Верховного Єства ніколи не було проблемою, а незаперечною очевидністю, завдяки якій світ для них перебував у повному порядку й усе знаходило своє пояснення та свій резон буття. Ті, хто вірував у такий спосіб, безперечно знаходили заспокоєння перед лицем смерті, якого ніколи не знали ті, хто, як він, жили, потай жартуючи з Богом. Роджер пригадав, що одного разу він написав вірш, якому дав таку назву «Потай від Бога». Але Герберт Ворд запевнив його, що то вірш дуже поганий, і він укинув його до сміттєвого ящика. Шкода. Йому хотілося б перечитати його й виправити тепер.
Почало розвиднятися. Між ґратками високого вікна пробився промінчик світла. Скоро прийдуть, щоб дозволити йому винести відро із сечею та екскрементами, й принесуть сніданок.
Йому здалося, що сьогодні сніданок затримується надовше, ніж звичайно. Сонце було вже високо в небі, і золоте й холодне світло наповнювало камеру. Він досить тривалий час читав і перечитував максими Томаса де Кемпіса про недовіру до знання, яке робить людей самовпевненими, і про те, що не варто гаяти час, «забагато міркуючи про речі темні й таємничі», за незнання яких нам навіть не дорікнуть на Страшному суді, коли почув, як великий ключ обкрутився в замковій шпарині й двері камери розчинилися.
— Доброго дня, — сказав охоронець, поклавши на підлозі чорний хлібчик і поставивши філіжанку з кавою.
Чи сьогодні буде чай? Бо з незрозумілих причин сніданок приносили то з кавою, то з чаєм, і така зміна відбувалася часто.
— Доброго дня, — відповів Роджер, підводячись на ноги й ідучи, щоб узяти відро. — Сьогодні ви прийшли набагато пізніше, ніж в інші дні, чи я помиляюся?
Дотримуючись наказу про те, що розмовляти з в’язнями не слід, охоронець йому не відповів, і Роджерові здалося, що він уникав дивитись йому у вічі. Він притримав двері, щоб дозволити йому вийти, і Роджер вийшов у широкий коридор, весь обвуглений сажею, несучи відро. Охоронець ішов за два кроки за ним. Роджер відчув, що настрій у нього покращився, коли дивився, як виграють промені літнього сонця на грубих стінах та плитах підлоги, створюючи зблиски, які здавалися іскрами. Він подумав про лондонські парки, про Серпентину, про високі платани, тополі та каштани в Гайд-парку й про те, як було б чудово пройтися там, нікому не відомим, між спортсменами на конях або на велосипедах і родинами з дітьми, які, скориставшись чудовою погодою, вийшли прогулятися на свіжому повітрі.
У порожньому нужнику — певно, було розпорядження, щоб для нього відводили години не тоді, коли туди приходили вмиватися інші в’язні, — він спорожнив і помив відро. Потім сів і посидів на унітазі без жодного успіху — запор був проблемою всього його життя — і нарешті, скинувши довгу синю блузу в’язня, помив і сильно потер собі тіло й обличчя. Витерся напіввологим рушником, який висів на кільці, вробленому у стіну. Повернувся у свою камеру з чистим відром, ідучи повільно, утішаючись сонячним світлом, яке падало в коридор крізь верхні заґратовані вікна, та звуками — нерозбірливими голосами, автомобільними сигналами, кроками, гуркотом моторів, шарудінням коліс, — які давали йому ілюзію, ніби він знову повернувся в час, і які зникли, коли охоронець зачинив за ним двері його камери.