— Мені здається, хоч ти, можливо, цього й не усвідомлюєш, що ти перетворився на екстреміста, — сказав йому Герберт напівжартома-напівсерйозно.
У Дубліні Роджер винайняв собі невеличкий старий будиночок за адресою Ловер Беґот-стрит, 55. Він мав садочок із геранню та гортензіями, які він щоранку підрізав і поливав. То був тихий і спокійний квартал крамарів, ремісників та дешевих майстерень, де в неділю родини йшли на месу, святково виряджені дами й чоловіки в чорних костюмах, кашкетах на голові й начищених до блиску черевиках. У затягнутому павутиною пабі на розі вулиці, який обслуговувала маркітантка карликового зросту, Роджер пив пиво разом із зеленярем, кравцем та шевцем, які працювали поблизу, сперечався з ними про сучасне політичне становище й співав старовинні пісні. Слава, яку він здобув в Англії за свою боротьбу проти злочинів у Конго й Амазонії, докотилася й до Ірландії, й, попри його бажання жити життям скромним і анонімним, після свого приїзду в Дублін він відразу побачив себе оточеним дуже різними людьми — політиками, інтелектуалами, журналістами, завсідниками різних клубів та культурних центрів; одні хотіли поговорити з ним, інші просили написати статтю або взяти участь у зборах або зустрічах соціального характеру. Він навіть мусив позувати для відомої художниці Сари Персер. На портреті, який вона намалювала і на якому він себе не впізнав, Роджер здавався молодшим, із виразом упевненості й тріумфу на обличчі.
Він знову повернувся до вивчення ірландської старовини. Стара вчителька, місіс Темпл, із ціпком, в окулярах і в капелюшку з вуаллю, приходила тричі на тиждень давати йому уроки ґельської мови і залишала йому письмові завдання, які потім виправляла червоним олівцем і ставила оцінки, як правило, низькі. Чому йому було так важко вивчити мову кельтів, із якими він хотів себе ототожнити? Мови давалися йому легко, він вивчив французьку, португальську, щонайменше три африканські й був спроможний порозумітися іспанською й італійською. Чому ж та мова, яку він вважав своєю рідною, здавалася йому такою недоступною? Щоразу, коли з великими зусиллями він щось запам’ятовував, через кілька днів, а іноді й через кілька годин він його забував. Тому, нікому про це не кажучи, а ще меншою мірою в політичних дискусіях, де, з принципових міркувань, стверджував протилежне, він почав запитувати себе, чи є реальною, чи не є химерою мрія таких людей, як професор Еойн Мак-Нейл і поет та педагог Патрик Пірс, що можна воскресити мову, яку колонізатор переслідує і перетворив її на підпільну, на меншовартісну, й знову зробити її материнською мовою всіх ірландців. Чи можливо, щоб у майбутній Ірландії англійська мова відступила й завдяки коледжам, газетам, проповідям священиків і промовам політиків на зміну їй прийшла мова кельтів? Перед публікою Роджер казав, що так, не тільки можливо, а й необхідно, щоб Ірландія відновила свою автентичну персональність. Це буде процес тривалий, завдовжки в кілька поколінь, але неминучий. Бо тільки тоді, коли ґельська мова знову стане мовою національною, Ірландія здобуде волю. А проте в самотині свого кабінету на Ловер Беґот-стрит, коли він брався виконувати вправи з композиції ґельською мовою, які задавала йому місіс Темпл, він казав собі, що це марні зусилля. Реальність надто просунулася в одному напрямку, щоб можна було повернути її назад. Англійська мова стала манерою спілкуватися, розмовляти, почувати для величезної більшості ірландців, і закликати їх відмовитися від цього є політичним капризом, який може лише призвести до вавилонського стовпотворіння й у культурному плані перетворити його улюблену Ірландію на археологічну дивовижу, яка втратить спроможність спілкуватися з рештою світу. То чи є в цьому сенс?