У травні й червні 1913 року його спокійне, наповнене навчанням життя несподівано урвалося, коли після розмови з журналістом газети «Аєриш Індепендент», який розповів йому про вбогість і примітивний стан рибалок Коннемари, підкорившись раптовому імпульсу, він вирішив поїхати в ту місцевість на заході провінції Ґелвей, де, як він чув, зберігалася недоторканою традиційна Ірландія, чиї жителі досі розмовляли стародавньою ірландською мовою. Але замість історичної реліквії у місцевості під назвою Коннемара Роджер зіткнувся з дивовижним контрастом між скульптурною красою гір, підметених хмарами крутосхилів, первісних боліт, на берегах яких блукали поні, що походили з цього краю, і людьми, які жили в жахливій убогості, не маючи ані шкіл, ані медичної допомоги, в цілковитій безпорадності. На додачу до всього він виявив там окремі випадки захворювання на тиф. Епідемія цієї хвороби могла поширитися й призвести до катастрофи. Чоловік дії, який жив у Роджері Кейсментові, іноді приспаний, але ніколи не мертвий, негайно взявся до роботи. Він написав статтю, яку відіслав до газети «Аєриш Індепендент», під назвою «Ірландське Путумайо», і створив Фонд допомоги, якого став першим донором і передплатником. Водночас він звернувся до англіканської, пресвітеріанської та католицької церков і різних благодійних організацій і закликав лікарів та санітарок поїхати в села місцевості Коннемара й надати добровільну допомогу вельми скромній офіційній санітарній діяльності. Кампанія мала успіх. Надійшло багато пожертвувань з Ірландії та з Англії. Роджер здійснив три подорожі в той регіон, привозячи ліки, одяг та харчі для постраждалих родин. Крім того, він заснував комітет для побудови в Коннемарі аптечних та амбулаторних пунктів і початкових шкіл. В інтересах цієї кампанії він за ті два місяці відбув кілька стомливих зустрічей зі священиками, політиками, представниками влади, інтелектуалами й журналістами. Він був здивований, із якою повагою всі ставилися до нього, навіть ті, хто не поділяв його націоналістичні погляди.
У липні він повернувся до Лондона, щоб дати оглянути себе лікарям, які мали повідомити Форін-Офіс, чи слушні його аргументи щодо слабкого здоров’я, якими він обґрунтовував свою відставку з дипломатичної служби. Хоч попри інтенсивну діяльність, яку він провів із метою боротьби з епідемією в Коннемарі, він почував себе не дуже зле, то подумав, що той огляд буде простою формальністю. Проте звіт лікарів був набагато серйознішим, аніж він припускав: артрит у колоні спинного мозку, ішіас у колінних суглобах загострилися. Він міг полегшити свій стан тривалим лікуванням і дуже поміркованим життям, але його хвороби були невиліковними. Не можна було виключити, що коли вони й далі розвиватимуться, то його розіб’є параліч. Тому міністерство закордонних справ прийняло його відставку й з огляду на його стан призначило йому пристойну пенсію.
Перш ніж повернутися до Ірландії, він вирішив поїхати в Париж у відповідь на запрошення Герберта й Саріти Ворд. Йому було приємно побачитися з ними й побути в затишній атмосфері того африканського анклаву, в який Герберт перетворив свою паризьку оселю. Вона була також великою майстернею, в якій Герберт показав йому нову колекцію скульптурних образів чоловіків і жінок Африки, а також кількох представників її фауни. То були скульптури великі й гарні, з бронзи й дерева, створені за останні три роки, які він мав намір виставити цієї осені в Парижі. Поки Герберт їх просвіщав, розповідаючи їм анекдоти, показуючи ескізи й моделі в малому форматі кожної зі своїх скульптур, Роджер пригадував величні образи тих часів, коли він і Герберт працювали в експедиціях Генрі Мортона Стенлі та Генрі Шелтона Сенфорда. Він багато чого довідався від Герберта, який розповідав про свої пригоди в краях половини світу, розповідав про мальовничих людей, яких бачив у своїх австралійських мандрах, і ще про всяку всячину. Його розум був не менш гострим, аніж його дух веселим та оптимістичним. Його дружина, північноамериканка Саріта, багата спадкоємиця, була вельми споріднена з ним по духу, також любителька авантюрних пригод і жінка дещо богемної вдачі. Вони могли порозумітися чудово. Здійснювали пішохідні походи через Францію та Італію. Своїх дітей вони виховали в тому самому дусі космополітизму, неспокійного й допитливого. Тепер обидва хлопці жили в інтернатах, в Англії, але всі вакації відбували в Парижі. Дівчина, Цвіркунчик, жила з батьками.
Ворди повели його вечеряти в ресторан на Ейфелевій вежі, звідки вони могли милуватися мостами над Сеною та кварталами Парижа, а потім у Комеді-Франсез, де вони подивилися «Уявний хворий» Мольєра.