У кінці серпня він переїхав до Ольстеру, де минули його дитинство та юність, щоб спробувати об’єднати ірландців протестантського віросповідання, налаштованих проти пробританського екстремізму Едварда Карсона та його послідовників, які у своїй кампанії проти Гоум-Рул муштрували своє військо на очах у влади. Комітет, який Роджер допоміг сформувати, називався «Балімена»[11] і скликав маніфестацію в ратуші Белфаста. Домовилися, що він виступить як один з ораторів, разом із Алісою Стопфорд Ґрін, капітаном Джеком Вайтом, Алексом Вілсоном і одним молодим активістом на прізвище Дінсмор. Першу у своєму житті публічну промову він виголосив у дощовий вечір 24 жовтня 1913 року в залі муніципалітету Белфаста перед п’ятьма сотнями людей. Вельми нервуючи, він напередодні написав свою промову й вивчив її напам’ять. У нього було таке відчуття, що, піднявшись на ту трибуну, він робить незворотний крок, що відтепер він уже не зможе повернутися назад на тій дорозі, яку для себе обрав. У майбутньому він присвятить своє життя завданню, що за тих обставин, які склалися, може наразити його на не менший ризик, аніж той, на який він наражався в африканських джунглях та в південноамериканській сельві. Його промова, в якій він виразив усе своє невдоволення розколом у стані ірландців, була водночас релігійною й політичною (адже католики схилялися до автономії, а протестанти до союзу з імперією), і коли він закликав усіх ірландців до «спілки між різними віруваннями та ідеалами», то йому багато аплодували. Після зборів Аліса Стопфорд Ґрін, обнявши його, прошепотіла йому на вухо: «Дозволь мені висловити пророцтво. Я провіщаю тобі велике політичне майбутнє».
Після наступних вісьмох місяців Роджер мав таке відчуття, ніби він не робив нічого більше, крім як підіймався та спускався по сходах, виголошуючи промови. Лише на самому початку він їх читав, потім імпровізував, відштовхуючись від якоїсь невеличкої теми. Він об’їздив Ірландію в усіх напрямках, брав участь у зборах, зустрічах, дискусіях, круглих столах, іноді публічних, а іноді таємних, дискутуючи, цитуючи, пропонуючи, відкидаючи протягом годин і відмовляючись задля цих балачок від сну і від їжі. Це цілковите занурення в політичну діяльність іноді збадьорювало його, а іноді вкидало у стан глибокого пригнічення. У такі хвилини розчарування його знову починали мучити болі у стегні та у спині.
У ті місяці кінця 1913 року та початку року 1914 політична напруга безперервно зростала в Ірландії. Розкол між юніоністами Ольстеру та автономістами й прихильниками повної незалежності поглибився до такої міри, що здавався прелюдією до громадянської війни. У листопаді 1913 року у відповідь на утворення організіції «Добровольців Ольстеру» під проводом Едварда Карсона утворилася ірландська «Народна армія», чий головний натхненник Джеймс Коннолі був профспілковим керівником і робітничим лідером. Ішлося про суто військову організацію, і створено її було для захисту робітників від агресії хазяїв та влади. Її першим командувачем став капітан Джек Вайт, який доблесно служив у британському війську, перш ніж навернутися до ірландського націоналізму. При утворенні цієї організації було зачитано текст Роджера, якого в ті дні його політичні друзі послали до Лондона, щоб він зібрав там економічну допомогу для націоналістичного руху.
Майже в той самий час, як і ірландська «Народна армія», були утворені з ініціативи професора Еойна Мак-Нейла, якому допомагав Роджер Кейсмент, ірландські «Добровольці». Ця організація від самого початку розраховувала на підтримку підпільного Ірландського республіканського братства, народного ополчення, яке вимагало незалежності для Ірландії й яким керував із безневинної тютюнової крамнички, що служила йому прикриттям, Том Кларк, легендарний персонаж у націоналістичних гуртках. Він просидів п’ятнадцять років у британських в’язницях за терористичні замахи із застосуванням динаміту. Після цього виїхав на заслання до Сполучених Штатів. Звідти керівники «Клану на Ґаел» (північноамериканського відгалуження Ірландського республіканського братства) послали його в Дублін, щоб, задіявши там свій організаторський геній, він створив підпільну мережу. Він так і зробив: у свої п’ятдесят два роки він був здоровий, невтомний і точний. Британська шпигунська агентура не змогла встановити його особу. Обидві організації працювали в тісному, хоч і не завжди легкому, співробітництві, й багато прихильників належали до обох відразу. Також приєднувалися до «Добровольців» члени Ґельської ліги, войовничі учасники «Син Файну», організації, що робила свої перші кроки під керівництвом Артура Ґрифіца, члени «Стародавнього ордену іберійців» і тисячі незалежних.