Вони купили квитки другого класу на пароплав «Оскар II», що йшов курсом із Нью-Йорка до Кристианії й відпливав у середині жовтня. Роджер, який мав документи на ім’я Джеймса Ленді, змінив свій зовнішній вигляд, низько обстригши волосся й зробивши білішим своє засмагле обличчя за допомогою крему. Пароплав був перехоплений Британським військово-морським флотом у відкритому морі й відведений до порту Сторнвей, на Гебридах, де англійці ретельно його обшукали. Але справжню особу Кейсмента з’ясувати їм не вдалося. Двоє прибули в здоров’ї та в безпеці до Кристианії вночі 28 жовтня. Роджер ніколи не почував себе краще. Якби хтось його про це запитав, він би відповів, що, попри всі проблеми, він чоловік щасливий.
А втім, у ці самі години й навіть хвилини, коли йому здавалося, що він нарешті зловив свій чарівний вогонь, своє щастя, розпочинався найгіркіший етап у його житті, той крах — так він думатиме потім, — який спаскудить усе те добре й шляхетне, що було в його минулому. У той самий день, коли вони прибули в столицю Норвегії, Ейвінд повідомив йому, що кілька годин тому його викрали якісь незнайомці й затягли до британського посольства, де розпитували про його таємничого супутника. Він, наївний, повірив йому. І подумав, що само провидіння допомагає йому вивести на чисту воду вбивчі наміри Британської канцелярії. Насправді, як з’ясувалося потім, Ейвінд сам пішов до Британського консулату й запропонував продати його. Ця подія лише заморочила голову Роджерові й примусила його згаяти тижні та місяці на марні дії та приготування, які в кінцевому підсумку не принесли ніякої користі справі Ірландії і, безперечно, були предметом жартів у Форін-Офісі та в британській розвідці, де на нього дивилися як на патетичного початківця в галузі конспіративної діяльності.
Коли почалося його розчарування Німеччиною, якою, либонь, лише через своє вороже ставлення до Англії, він почав захоплюватися і називати її прикладом ефективності, дисципліни, культури й модерну? Не в перші тижні його перебування в Берліні. Під час своєї подорожі з Кристианії до німецької столиці в супроводі Ріхарда Маєра, який забезпечуватиме йому зв’язок із міністерством закордонних справ кайзера, він ще був переповнений ілюзіями, переконаний у тому, що Німеччина виграє війну і її перемога буде вирішальною для здобуття Ірландією незалежності. Його перші враження від цього холодного міста, политого дощем і затягнутого туманом, яким він побачив Берлін у ту осінь, були добрими. Як заступник державного секретаря в міністерстві закордонних справ Артур Ціммерман, так і граф Ґеорґ фон Ведель, завідувач англійського відділу Канцелярії, прийняли його вельми люб’язно і виявили великий ентузіазм до його планів створення Бригади з ірландських полонених. Обидва вважали за потрібне, щоб німецький уряд виголосив декларацію на користь здобуття Ірландією незалежності. І справді, 20 листопада 1914 року Рейх проголосив таку декларацію, хоч, може, й не в таких точних термінах, на які сподівався Роджер, але достатньо ясно, щоб виправдати позицію тих, хто, як Роджер, закликав ірландських націоналістів до спілки з Німеччиною. А проте, на той час, попри ентузіазм, із яким він зустрів ту німецьку декларацію — зрештою, вона була його безперечним успіхом, — і попри те, що нарешті державний секретар у Міністерстві закордонних справ повідомив, що високе військове командування дозволяє йому нарешті зібрати всіх ірландських військовополонених в одному таборі, де він зможе навідати їх, Роджер почав передчувати, що реальність не сприятиме його планам, а навпаки, приведе їх до цілковитого краху.
Першою ознакою того, що події стали розвиватися в небажаному для нього напрямку, було довідатися з єдиного листа від Аліси Стопфорд Ґрін, якого він одержав за півтора року, — цей лист, щоб дістатися до нього, спочатку перетнув Атлантичний океан і зробив зупинку в Нью-Йорку, де його переклали в іншого конверта, змінивши його адресата та місце призначення, — що британській пресі відомо про те, що він перебуває в Берліні. Це спричинилося до інтенсивної полеміки між націоналістами, які схвалювали, й тими, що не схвалювали його рішення прийняти сторону Німеччини у війні. Аліса його не схвалювала, про це вона написала різко й категорично. Вона додала, що багато прихильників незалежності солідарні з нею. Щонайбільше, писала Аліса, вона могла б прийняти нейтральне ставлення ірландців до європейської війни. Але закликати їх перейти на сторону Німеччини — ні. Десятки тисяч ірландців воюють за Велику Британію. Що відчують наші співвітчизники, довідавшись, що найвідоміші представники ірландського націоналізму закликають до спілки з ворогом, який засипає їх снарядами й душить газом у траншеях Бельгії?