Пояснивши міжнародній громадській опінії, що єдиний спосіб скасувати работоргівлю — це застосувати «сили правопорядку», король послав у Конго дві тисячі солдатів регулярного війська Бельгії, до якого мала бути додана міліція в десять тисяч тубільців, причому утримання тих сил мало взяти на себе конголезьке населення. Хоч більша частина того війська перебувала під командуванням бельгійських офіцерів, у його ряди, а надто в керівники міліції проникли люди найгіршого зразка: сутенери, колишні каторжники, авантюристи, зголоднілі за фортуною, що повиповзали з клоак і борделів половини Європи. Ця поліційна сила проникла, як проникає паразит у живий організм, у плетиво сіл, розкиданих в регіоні, територія якого дорівнювала території Європи, що простягалася від Іспанії до кордонів Росії, аби бути утримуваною спільнотою африканських аборигенів, яка не розуміла, що відбувається, крім того, що це лихо було чимось гіршим, аніж ловці рабів, сарана, червоні мурахи й заклинання, які навіювали сон смерті. Бо солдати та ополченці поліційної сили були жадібними, брутальними й ненаситними незалежно від того, чи йшлося про їжу, випивку, жінок, тварин, шкури, слонову кістку й загалом про все, що можна було пограбувати, з’їсти, випити, продати або зґвалтувати.
Розпочавши в такий спосіб експлуатацію конголезців, гуманітарний монарх водночас почав роздавати концесії підприємствам, щоб згідно з іншим мандатом, який він одержав, «відкрити через комерцію дорогу до цивілізації для тубільців Африки». Деякі комерсанти померли від болотяної пропасниці, зміїних укусів або з’їдені хижаками через своє незнання джунглів, а інші, яких було не так багато, полягли від отруєних стріл і списів аборигенів, які наважувалися збунтуватися проти цих чужоземців зі зброєю, що гуркотіла, мов грім, або спалахувала, мов блискавка, які їм пояснювали, що згідно з угодами, які підписали їхні вожді, вони повинні покинути свої засіяні поля, свою риболовлю, своє полювання, свої ритуали і свою повсякденну діяльність і перетворитися на провідників, носіїв, мисливців і збирачів каучуку, не одержуючи за це ніякої платні. Велика кількість концесіонерів, друзів і фаворитів бельгійського монарха, нажили за короткий час велике багатство, а надто він сам.
Згідно з режимом концесій, компанії накочувалися на Незалежну Державу Конго концентричними хвилями, проникаючи щоразу далі у величезний регіон, який омивався Середнім та Верхнім Конго й павутиною річок, що впадали в нього. На територіях своїх володінь вони втішалися суверенною владою. Перебуваючи під заступництвом поліції, вони покладалися також на власну міліцію, на чолі якої завжди перебував колишній військовий, колишній тюремник, колишній в’язень або колишній утікач, декотрі з яких ставали знаменитими на всю Африку своїм жорстоким дикунством. За кілька років Конго перетворилося на першого світового виробника каучуку, який цивілізований світ вимагав у все більших кількостях, щоб поставити на колеса свої карети, автомобілі, залізничні вагони, — одне слово, щоб задіяти всі системи транспорту, щоб виробляти більше й більше одягу, прикрас, іригаційних споруд.
Про все це майже нічого не знав Роджер Кейсмент протягом тих вісьмох років — від 1884 до 1892, — коли, обливаючись потом, страждаючи від болотяної пропасниці, підсмажуючись на африканському сонці і здобуваючи шрами, подряпини та синці від рослинних колючок і тваринних пазурів, він тяжко трудився, створюючи комерційну та політичну систему Леопольда Другого. Завдяки чому він зрештою зрозумів, що емблемою колонізації на цих неозорих територіях був канчук.
Хто винайшов той делікатний, зручний і ефективний інструмент, призначений розбуркувати, залякувати й карати лінощі, незграбність і дурість двоногих істот ебенового кольору, які ніколи не навчилися працювати так, як чекали від них колоні затори, чи то йшлося про роботу на полі, чи про здачу маніоки (кванґо), м’яса антилопи або дикого кабана та інших продуктів харчування, які колонізатори вимагали від кожного села й кожної родини, чи то про утримання робітників, що трудилися на користь уряду? Подейкували, що винахідником був капітан поліційної сили, на прізвисько месьє Канчук, бельгієць із першої хвилі, чоловік у всіх відношеннях практичний і наділений багатою уявою, обдарований гострою спостережливістю, бо зрозумів раніше, аніж будь-хто, що з неймовірно твердої шкіри бегемота можна виготовити канчук набагато міцніший і такий, що завдає набагато дошкульнішого болю, аніж ті, що їх раніше виготовляли з кишок морських їжаків та хижаків породи котячих, вузлувату мотузку, спроможну створювати більше опіків, крові, шрамів та болю, аніж будь-який інший інструмент покарання, і водночас легку й функціональну, бо, вставляючи її в маленьку рукоять із дерева, наглядачі, десятники, охоронці, керівники груп могли заткнути її собі за пояс або повісити через плече, майже не відчуваючи, що несуть її на собі — така легенька вона була. Одна її присутність у членів поліційної сили створювала ефект страху: очі у негрів розширювалися, негритянки та негритята, коли її помічали, то білки очей на їхніх кольорових або синіх обличчях перелякано блищали, уявляючи, як після кожної їхньої помилки або хибного кроку канчук розітне повітря зі свистом, який неможливо ні з чим сплутати, і впаде на їхні ноги, сідниці й плечі, витиснувши з них розпачливий зойк.